Глава 1

Телефон задзвонив саме тієї миті, коли Віолета Руденко нарешті піднесла чашку кави до губ.

Вона подивилася на екран і зітхнула. Олександр Марченко.

— Слухаю.

— Руденко, ти вже прокинулася?

— Після твого дзвінка — остаточно.

— Тоді збирайся. Маємо вбивство.

Каву довелося залишити на столі.

За сорок хвилин Віолета вже заходила до сучасної офісної будівлі. Біля входу стояв патрульний автомобіль, а поверхом вище працювали криміналісти.

— Де він? — запитала Віолета, побачивши Олександра.

— У кабінеті.

— Хто знайшов?

— Прибиральниця. Прийшла зранку, двері були незамкнені. Побачила тіло й викликала поліцію.

Віолета натягнула рукавички.

У кабінеті вже працювали Матвій, Олена та Дмитро. Нічого не торкалися без потреби, фотографували кожну деталь.

Чоловік лежав біля письмового столу. Поруч валялося перекинуте крісло.

— Артем Федченко, тридцять один рік, — повідомив Олександр. — Архітектор. Працював тут кілька років.

Віолета оглянула приміщення. На столі — ноутбук, папери, кілька креслень і чашка з недопитою кавою. Шухляди закриті. Видимих слідів пограбування не було.

— Телефон?

— Дмитро знайшов під столом.

— Гаманець?

— На місці.

Віолета насупилася.

Якщо вбивця прийшов за грошима, поводився він дивно.

До кабінету зайшла Євгенія Кравець.

— Попередньо можу сказати лише одне: смерть настала не сьогодні вранці. Точніше буде після дослідження.

— Причина?

— Не поспішай, Віоло.

— Я й не поспішаю.

Євгенія скептично підняла брову.

Віолета відійшла до вікна. Унизу місто вже жило звичайним ранковим життям. Люди поспішали на роботу, стояли в заторах, купували каву.

А для Артема Федченка вчорашній день став останнім.

— Камери є? — запитала вона.

— На вході та в коридорі, — відповів Олександр. — Уже запросили записи.

— Добре. Треба встановити всіх, хто залишався тут учора ввечері.

Перші розмови з працівниками бюро дали більше запитань, ніж відповідей.

Артема описували по-різному.

Талановитий.

Амбітний.

Самовпевнений.

Упертий.

Умів домовлятися з клієнтами.

Умів псувати стосунки з колегами.

— У нього були конфлікти останнім часом? — запитала Віолета в однієї з працівниць.

Жінка помітно зам'ялася.

— Був один.

— З ким?

— Із Владиславом.

Віолета відкрила нотатки.

— Прізвище?

— Гайдук. Владислав Гайдук. Він теж архітектор.

— Через що посварилися?

— Через клієнта.

— Детальніше.

Жінка озирнулася, ніби Владислав міг стояти за її спиною.

— Влад кілька місяців працював із одним дуже серйозним замовником. Планувався великий комплекс відпочинку. Там величезні гроші.

— І до чого тут Федченко?

— Артем переманив клієнта.

Віолета перестала писати.

— Яким чином?

— Цього я не знаю. Але замовник відмовився працювати з Владом і передав проєкт Артемові.

— Гайдук був незадоволений?

Жінка нервово всміхнулася.

— Це дуже м'яко сказано.

— Вони сварилися?

— Так. Тут. При всіх.

— Коли?

— Кілька днів тому.

Це вже було цікаво.

— Що саме говорив Гайдук?

— Дослівно не пам'ятаю. Але він був дуже злий. Сказав Артемові, що так не роблять і що той украв у нього не просто клієнта, а місяці роботи.

— Погрожував?

— Не знаю... Я б не сказала. Вони просто дуже сильно посварилися.

Віолета записала ім'я.

Владислав Гайдук.

— Скільки грошей він утратив?

— Сам проєкт коштує мільйони доларів. Скільки Влад мав отримати особисто, не знаю. Але точно багато.

Олександр, який стояв поруч, зустрівся поглядом із Віолетою.

Мотив ще нічого не доводив.

Але ігнорувати його вони не могли.

— Де зараз Владислав Гайдук? — запитала Віолета.

— Сьогодні ще не приходив.

— Телефон маєте?

— Звичайно.

За кілька хвилин номер був у Віолети.

Вона набрала його.

Після третього гудка відповів чоловічий голос:

— Так?

— Владислав Гайдук?

— Він сам.

— Слідча Віолета Руденко. Мені потрібно з вами поговорити.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Звучить так, наче я щось накоїв.

— Артем Федченко мертвий.

Цього разу мовчання тривало довше.

— Що?

— Його знайшли сьогодні вранці.

— Ви серйозно?

— Цілком.

Віолета почула, як Владислав важко видихнув.

— І ви телефонуєте мені тому, що ми посварилися.

Не питання.

Він уже зрозумів.

— Нам потрібно поговорити, пане Гайдук.

— Добре. Куди приїхати?

Віолета назвала адресу.

Перед тим як завершити дзвінок, Владислав несподівано додав:

— Одразу попереджаю: так, я був на нього страшенно злий.

— Це ми теж обговоримо.

— Але я його не вбивав.

Віолета нічого не відповіла.

Вона вже багато разів чула ці слова.

Іноді люди говорили правду.

А іноді — ні.