Розділ 4. Так, ніби ти знаєш мене

Галерея була порожня.
Після виставки потік відвідувачів вичерпався — мов хвиля, що накрила з головою, а потім відступила, залишивши по собі легкий слід солі на камінні.
Картини вивезли, каталоги майже розібрали, у вітринах лишився тільки пил і відблиск сонця, вигорілий прямокутник на підлозі — пам’ять про те, де стояло щось важливе. Щось справжнє.

Ярі сиділа просто на підлозі, підібравши ноги, зі старою чашкою кави в руках.
Навколо — папери, списки, нові каталоги, які треба було розкласти, чернетки майбутніх проєктів.
Але працювати не хотілося.
Не тому, що втомилась.
А тому, що порожнеча — така ж жива, як люди. Вона шепоче. Тисне. Оточує.

Тиша була її єдиним супутником. Постійним, майже вірним.
У цьому новому часі, де вона — чужа.
І де все надто крихке, щоби дихати на повні груди.

Вона щойно підвелася, щоб принести з підсобки стопку нових каталогів, коли задзвенів дзвіночок на дверях.
Різко, несподівано.
Без дзвінка. Без попередження.
Він.
Просто він.

Вона завмерла.
Він зачинив за собою двері й зняв сонцезахисні окуляри — не поспішаючи, з тією плавністю, яка була в ньому завжди.
Ніби все в світі всередині нього рухається повільніше, ніж назовні.

— Вибач, що без попередження, — тихо сказав він. — Просто… раптом захотілося прийти.

Голос був спокійним. Теплішим, ніж минулого разу. Майже домашнім.

Ярі зробила крок назустріч і спробувала усміхнутися, але кутики губ здригнулися.

— Схоже, ти стаєш постійним відвідувачем нашої скромної галереї, — пожартувала вона, але в голосі прозвучала хрипота.

Він підійшов ближче й провів пальцями по рамі картини, що досі висіла в кутку — однієї з небагатьох, залишених у залі.

— Тут… спокійно, — мовив він. —
І ти… спокійна.

Вона відвела погляд.
Ці слова зачепили, наче він доторкнувся до чогось, що вона сама намагалася не помічати.

— Ти ж не знаєш мене, — тихо відповіла вона.

Він довго дивився на неї. Без напруги. Просто… уважно.

— Але чомусь відчуваю, ніби знаю, — сказав він.

Ці слова. Знову.
Та сама інтонація, що тоді, в кафе.
Ніби він згадує. Не усвідомлюючи.

Ярі на мить стиснула кулак, ніби хотіла стиснути власну правду й не дати їй вирватися.

— Ти виглядаєш втомленою, — м’яко додав він.

— Можливо, тому що я весь час думаю.

Він зробив півкроку ближче.

— Про що?

Вона завмерла.

Про те, що не можна любити тебе.
Про те, що я не можу залишитися тут назавжди.
Про те, що якщо ти торкнешся мене — все, я зникну.

Але сказала:

— Про нову експозицію. Про життя. Про каву.

Він усміхнувся, спершись плечем об дверний косяк.

— З тобою завжди легко. Навіть коли ти говориш незрозуміло.

Вона раптом засміялася. По-справжньому. Без фальші.
І вперше за довгий час у цьому сміху не було страху.
У ньому було тепло.
Зсередини.
Від того, що вона більше не одна.
Хай ненадовго.
Хай це ілюзія.
Але вона — всередині неї.

— Хочеш знову кави? — запитала вона, обережно відставляючи порожню чашку. — Без джазу, без філософії. Просто кави. У нас, на кухні, якщо не боїшся пити те, що я варю сама.

Він усміхнувся. По-справжньому, легко.

— Якщо приготовлена тобою, — відповів він. — Хочу.

Кухня галереї була маленька: одна стара шафа, облізла плитка, круглий стіл, на якому колись різали папір.
Вона поставила чайник, мовчки насипала зерна в кавомолку. Він стояв біля вікна й дивився на вулицю, на гілки дерев, що ворушилися від вітру.
Він був тут. Як удома.
Без камер.
Без гриму.
Просто людина в тиші.

Вони пили каву за старим робочим столом.
Вона — з порцелянової чашки з відбитою ручкою.
Він — з паперового стаканчика, який вона знайшла в шухляді.

Розмова текла легко, як вода.
Про що завгодно — тільки не про головне.
Улюблені кольори.
Нелюбима їжа.
Як він не переносить запах огірків. Як вона — смак лимонної цедри.
Як він прокидається рано, а вона — завжди на межі запізнення.
Про шум міста.
Про самотність.

Він раптом сказав:

— У мене багато людей навколо. Але майже завжди відчуття, ніби я в кімнаті один.

Вона подивилася у свою чашку.

— Ти з тих, хто може бути в натовпі — й не відчувати нікого?

Він кивнув.
— А ти?

Вона стиснула пальці.

— Я… з тих, хто може бути сама в кімнаті — й відчувати всіх.

Він підвів очі.
У його погляді було щось, чого раніше не було.
Не зацікавленість. Не вдячність. Не просто тепло.
Розуміння.
Глибоке. Без слів. Наче він дивився в дзеркало, яке раптом відкрило інший бік.

Він хотів щось сказати, але не встиг.

Коли він пішов, було майже шоста.
Галерея знову наповнилася тишею, як після сцени, на якій щойно відіграли виставу.

Ярі зачинила двері.
Притулилася до них спиною.
І стояла.
Хвилину. Дві. Три.

Серце било в горлі. Руки тремтіли.
Усе ставало надто справжнім.
Він відчував її.
Не знав як. Не знав чому. Але відчував.

А вона — знала, що якщо не зупинить себе зараз, якщо дозволить собі відчути більше,
то це перестане бути просто гарною історією.
Це стане вибором.
Між майбутнім, яке вона знала.
І цим теперішнім.
У якому, вперше за довгий час, можна бути живою.

Вона подивилася на перстень.
Він усе ще був із нею.
Важкий. Холодний. Справжній.
Як якір.
Як нагадування.
Як запитання.

Що ти готова віддати, щоб усе стало інакше?