Поки ти пам'ятаєш

Розділ 1. Там, де закінчується весна

Київ прокидався повільно, ніби нехотя.

Місто було загорнуте в щільний, густий туман, у якому розчинялися обриси будинків, силуети дерев, навіть звуки здавались приглушеними. Вулиці ніби затамували подих, поки рідкісні перехожі пробиралися крізь ранкову млу. Дощ ще не почався, але повітря було насичене вологою — як перед грозою.

Десь у далечині гудів трамвай — довго, ліниво, ніби й сам не був упевнений, чи варто починати новий день. А на маленькій кухні старої квартири на Лук’янівці заурчала кавоварка, вірно відмірюючи чергову чашку чорної, міцної, гіркої кави.

Ярославна вже багато років не заводила будильника.

Організм підіймав її о сьомій ранку — стабільно, майже безпомилково, як автоматична програма, прописана роками рутини. Вона вставала, босоніж ішла на кухню, натискала кнопку кавомашини, відчиняла вікно, впускаючи в кімнату вогке ранкове повітря. Усе — як завжди.

Тільки звичка більше не гріла.

Звичка не втішала.

Звичка тепер лише нагадувала про порожнечу, з якою вона вже давно не боролася. Просто жила поруч.

Вона сіла біля вікна з чашкою кави. На підвіконні лежала каблучка. Той самий талісман, який вона носила при собі багато років.

Велика. Масивна. Незручна. Срібна з квадратним зеленим каменем, надто важка для щоденного носіння і надто дивна для прикраси. Вона лежала як символ її впертості, її віри, її останнього марення.

Колись вона купила її у випадкового фаната. Той стверджував — прикраса належала T.O.P’у.

— Справжня, — запевняв хлопець. — Із внутрішнім гравіруванням. Він носив її, поки не загубив на концерті...

Тоді Ярославна всміхнулась. Дурно. Абсурдно. Майже наївно. Але... щось у цій каблучці озивалося всередині неї. Вона була нерівною, трохи грубою, але такою, що чіпляє. З внутрішнього боку — гравірування, стерте, мов пам’ять. Літери майже не читалися: CSH. Наче сам сенс вислизав, але тінь залишалась.

Вона носила каблучку постійно.

Іноді — навіть уночі. Іноді — навмисно знімала, ніби намагаючись себе переконати: «Відпусти».

Але не могла. Не хотіла.

Телефон завібрував.

Маша — єдина, хто писав їй так рано.

«Ярі, ти читала новини? Знову почалося — Юнґі й його самокат. Вони знову все мусолять. Люди жахливі.»

Ярі заплющила очі. По спині пробіг холодок. У грудях стиснулося.

«Читала… Лякає. Як тоді, пам’ятаєш?..»

«З T.O.P.ом?»

«Так. Історія повторюється. Я так втомилася боятися за них.»

Тонкі струмки дощу потяглися по склу.

Ніби сама природа відгукувалась на внутрішню тривогу.

Ярославна допила каву, поставила чашку в мийку й вирушила на роботу.

Музей був її островом спокою — тиша, вивірені дії, тепле світло на картинах. Але й він став нейтральною зоною: безпечною, та не близькою.

Колеги були ввічливі. Професійні. Надійні.

Але не поруч.

З ними можна було говорити про раму, про лак, про пензлі епохи Чосон. Але не про біль, не про страх, не про те, що десь в іншій частині світу хтось, кого ти ніколи не зустрічала, але за кого тримається твоя душа, знову опинився під прицілом.

У неї майже нікого не залишилось.

Батьки пішли давно. Родичі розійшлися по своїх світах.

З друзів — лише Маша, молодша, але з таким гострим серцем, що вік не мав значення. І Аня — ровесниця, тиха, втомлена, як і вона сама. З нею вони бачилися рідко, але кожна зустріч була справжньою.

Сьогодні був саме той день.

Вони сиділи за старим дерев’яним столиком. Жовте світло ламп падало на їхні руки, лягало на посуд, заломлювалось у краплях соджу.

Кафе пахло рисом, корицею і чимось далеким, рідним — мов спогад із дорами. Їхній маленький ритуал. Їхній корейський острів посеред України.

— Коли Чонґук співає, — сказала Аня, видихаючи, — мені здається, ніби в мене знову є серце. Наче воно знову починає битися.

Ярі всміхнулась.

Каблучка на пальці була теплою.

— А я все ще сподіваюсь. Що є шанс. Хоч найменший. Що він повернеться. Що я знову почую його музику. Адже надія є. «Гра в кальмара» довела, як сильно фанати досі його люблять.

— Ти досі тримаєшся за нього?

— Так. Але не як за айдола. Як за людину. Він не просто картинка. Він живий. І я це відчуваю.

Вони замовкли. Дощ за вікном перетворився на стіну. Блискавки, як нагадування, розрізали небо.

— Але ж ти розумієш, що минуле не змінити? — тихо спитала Аня, ніби боялася зруйнувати ілюзію.

— Розумію, — так само тихо відповіла Ярі. — Але якби тоді хтось був поруч… Якби хоч одна людина його підтримала, хоч один у цьому океані негативу. Я б усе віддала.

— Я б підтримала Чонґука. У той день, коли він ледь не впав. Пам’ятаєш? Церемонія, сцена, сходинки. Він з високою температурою, а ми дізналися про це вже потім. Я тоді так злякалася.

— А я — T.O.P.а. До всього. До тиші, до болю. Просто сказати: ти не один. Ти все ще важливий.

Пізніше, вже вдома, Ярославна ввімкнула стару документалку.

На екрані — 2017 рік. Той, що залишив слід. Його очі — не просто сумні, а порожні. Голос — не слабкий, а згаслий, та ми тоді не знали, що назавжди.

«Я не хотів, щоб усе вийшло так. Я просто хотів тиші…»

Вона провела пальцями по екрану.

Потім — зняла каблучку. Поклала її перед собою.

Подивилась.

Затримала подих.

Знову блискавка.

Яскрава. Одинока. Удар.

Каблучка сама опинилась на пальці.

Пальці стиснулись. Серце кольнуло. І — провал.

Вона розплющила очі.

Різка тиша. Чужа стеля. Чуже повітря.

Легкий запах кондиціонера і мила. Білі простирадла. Вікно з видом на місто. Сеул.

На тумбочці — газета.

25 квітня 2012 року.

Вона завмерла. Підбігла до дзеркала.

І побачила себе. Молоду.

Двадцятичотирирічну.

З тим поглядом, який давно зник.

З обличчям, на якому ще немає слідів прожитих років.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше