Розділ 4. Там, де мене ніхто не знає

Я стояла в аеропорту і затримала подих. Маленька жовта валіза, а всередині стільки очікувань. І поруч — Тайсон, мій лабрадор, який зараз лежав у клітці яка поїде у відсік для тварин літака.

“Він летить там, а не зі мною…”, — думка вдарила як холодна вода. Я не могла стримати сльози. Його мордочка в уяві виглядала зніяковілою й самотньою.

— Не хвилюйся, Тайсоне, скоро ми будемо разом, — шепотіла я, обіймаючи валізу.

Літак приземлився рано-вранці.

Ірландія зустріла мене холодом, який не про погоду. Він був чистий, різкий, ніби проходив крізь тебе і залишав тільки правду.

Поки я чекала на Тайсона, до мене підійшла маленька дівчинка. Ледь семирічна, з гарним довгим темним кучерявим волоссям і такими ж великими очима, як у мене колись.

— Ви дуже гарна, — сказала вона прямо, як тільки підійшла. — Ви тут одна? - запитала дівчинка.

— Зараз так. Чекаю свого песика.- відповіла я.

– А чому ви тут? Ви приїхали до когось у гості чи додому? - запитала маленька красуня.

Я посміхнулась, трохи здивована запитанням дитини, бо в цей момент я просто хотіла заплакати, але посміхнулась і відповіла:

— Я якраз їду до тієї людини, за якою дуже сумувала, — сказала я тихо, і вона кивнула ніби зрозуміла.

Я викликала таксі, обравши його замість звичайного трансферу. Мені хотілося відчути, що дорога — це початок чогось справжнього, що я вже не просто втекла, а крок за кроком рушаю назустріч собі.

Зелені пагорби тонули в ранковому тумані, а скелясті береги ніби тримали на собі віки. Далекі фіорди розрізали горизонт, і все це виглядало так, ніби світ тут живе за своїми законами — повільніше, глибше, ніж у моєму житті.

Машина їхала вузькими дорогами, обабіч яких тяглися безкраї зелені поля. Туман піднімався з-поміж пагорбів, залишаючи по собі лише серпанок та очікування. Ми проїжджали через місто Клеверфілд, старовинне містечко з вузькими брукованими вулицями, кольоровими будинками і маленькими кафе, де здавалось, що час зупинився. 

Коли я вперше побачила океан, я зупинилася. Я просто стояла і дивилась. Він був сірий, глибокий, неспокійний. Хвилі билися об скелі з такою силою, що здавалося, вони виводять усе зайве з душі. Вітер плутав волосся, мороз пробирав тіло — але я не рухалась.

— Ну привіт… — тихо сказала я, сама не знаючи кому більше: океану чи собі. (і тут мені стало аж смішно)

Мені здалося, що він розуміє мене краще за будь-кого іншого. І що вся ця буря зовні — дуже схожа на ту, що була всередині мене. 
Поки ми їхали мій грайливий песик прийшов до тями і тихенько бігав біля мене, по просторам і досліджував нові запахи, нові хвилі, нові відчуття, як і я.

Я сіла на холодний камінь, підтягнула коліна до себе і дістала щоденник. Той самий, що зберігав мої секрети роками. Пальці тремтіли, але я знала: почати потрібно.

Перші рядки давалися важко. Я дивилася на чисту сторінку, ніби чекала, що вона сама скаже, з чого почати.

“Я не пам’ятаю моменту, коли почала втрачати себе. Але я точно пам’ятаю, заради кого.”

Я зробила паузу, вітер перегорнув кілька сторінок, і раптом стало зрозуміло: я приїхала сюди не тікати. Я приїхала, щоб нарешті подивитись правді в очі. Глибоко вдихнувши, я почала писати про нього.

Про любов, яка здавалася порятунком, а стала уроком. І, можливо, саме тут моя історія вперше стане чесною.

«Мені було трішки більше ніж двадцяти, коли мої очі вперше зустрілись з його очима. Це було щось більше ніж погляд. А ця посмішка… Боже… Я й досі пам’ятаю, як на мить просто опинилась в невідомому просторі.

Марк був трохи вищим за мене, темне волосся, і темні карі очі, що відповіли мені взаємністю в один момент. Це була доленосна зустріч, кармічний урок — називайте як хочете. Але саме в цей момент я вперше вирішила бути чесною і довіритись тому відчуттю, яке не розуміла. Це було - кохання з першого погляду…….Без слів, бо я їх просто не запамʼятала. Бо мене заклинило так, що я могла лише посміхатись.»

Подув сильний вітер і в якийсь момент я вирішила, що потрібно випити чогось гарячого та перепочити від дороги, бо серце хотіло писати, а очі і тіло дуже тактовно нагадувало, що потрібно відпочити. І ми вирушили з Тайсоном, який вже просто мовчки сидів і дивився на мене, до нашого будиночку ……