Розділ 3. Дівчинка, яка вірила в більше…

Я з дитинства знала, що хочу бути актрисою. Мені здавалося, що сцена — це місце, де мене точно почують. Де не потрібно доводити, що ти маєш право бути. Де тебе просто бачать.

Пам’ятаю, як я ставала на стільчик, одягала мамині речі, які знаходила в шафі, і починала “виступати”. Я щось розповідала, жестикулювала, вигадувала історії. Переді мною був не коридор і не стара кімната. Переді мною був зал.Великий. Заповнений людьми. Я чула, як вони аплодують. Як підтримують. Як говорять теплі слова. І в ті моменти я була щаслива.

Моє дитинство не було ідеальним.Але й назвати його нещасним я не можу. Воно було… самотнім. 
Я досить часто залишалась вдома одна. Мамі потрібно було працювати. Ну а тато… Тато “полетів у космос”. Це була одна з тих історій, які вигадують діти, щоб менше було запитань. Щоб не пояснювати того, чого сам до кінця не розумієш.

Одного разу, мені було років десять, я знову була вдома сама. Я дивилась телевізор і побачила актрису. Вона була в сукні — красивій, легкій, майже такій, як у мами. І я вирішила, що можу зробити таку ж. Я взяла мамину сукню. І порізала її на шматки і зробила такую, як мені здавалось, як в кіно. Мені здавалося, що я створюю щось прекрасне. Щось своє. 
Але це був провал.

Тоді я вперше відчула, що означає “відхопити”. І разом із тим — як швидко може зникнути ще одна дитяча мрія. Здається, саме тоді моя кар’єра модельєра закінчилась, так і не почавшись. (смішно згадувати… зараз)

Коли мені було близько чотирнадцяти, я все ще вірила, що в мені є щось більше.

Пам’ятаю той день. Відчинились двері нашого невеличкого будинку, і зайшла мама. Я підбігла до неї, натхненна, жива, наповнена.

— Мамо, подивись, як я вмію!

Я почала щось показувати — рухи, танець, трохи співала, щось вигадувала на ходу. Я хотіла, щоб вона побачила.

Щоб сказала: “Ти молодець”. Але вона навіть не подивилась.

— Ти вивчила уроки? — спокійно запитала мама.

— Ще не всі… — тихо відповіла я.

— Тоді йди робити уроки. Стрибаєш тут.

І все. Ось так просто. Наче хтось взяв і вимкнув звук у момент, коли ти тільки почав говорити.

У нашому домі були свої правила. Вчися добре.Вступи в університет.Знайди нормальну роботу.Вдало вийди заміж. Народи дітей. Правильне життя. Перевірене поколіннями.

Але ніхто не казав, що потрібно любити себе. Що це потрібно робити безумовно, а не за щось. Ніхто не вчив проживати емоції. Ніхто не пояснював, що твої бажання — це важливо.

Було інше: Мовчи — будь розумніша.Не сперечайся. Будь доброю. Допомагай. Терпи. І ще багато всього, що тихо вчить тебе відмовлятись від себе.З кожним роком я ставала зручнішою.Тихішою. Правильнішою. І майже непомітно для себе, переставала бути тією дівчинкою, яка стояла на стільчику і вірила, що одного дня її почують.

А ще більше, я продовжувала вірити в любов. В чисту, безкорисну, просто за те, що ти є. Така як створив світ, без треба і без якщо. 
А ще я вірила, що мене полюблять, бо я буду добра, потрібна і корисна, і якщо я буду приносити лише відмінно, я буду найкраща…. Дурна бляха

Яка ж я була дурна….