РОЗДІЛ 2 Втеча чи порятунок?

Була гарна погода, сонячна і трішки грайлива по весняному. Песик смиренно сидів біля Крісті і уважно слідкував за її емоціями. Вони змінювались від захвату до суму, коли вона гортала свій інстаграм. Але в один момент Крісті затамувала подих.

• Тайсоне, ти не повіриш, я знайшла!, радісно тупаючи ногами, вона почала гладити його, щипати за мордочку і цілувати.

Вона не планувала цю поїздку заздалегідь. Майже кожна була спланована, але не ця. Це не було рішенням, яке визріває тижнями. Це було швидше відчуття — різке, майже фізичне: якщо я зараз не поїду, я задихнусь.  Квиток вона купила мовчки. Без вагань. Наче хтось усередині вже давно все вирішив за неї.

Потяг відходив рано вранці. Вона стояла у білому спортивному костюмі та новеньких біло-коричневих кедах. В одній руці вона тримала невеликий жовтий чемоданчик, а в іншій міцно стискала червоний повідок, що неймовірно пасував білому лабрадору. Її вірному другові.

- Тайсоне, ти готовий? Ми вирушаємо у подорож. Слухай я так хвилююсь, а ти? - пес поглянув на Крісті дуже розуміючим поглядом, і ледь голосно сказав «Гав».

Перон був напівпорожній, ще сонний, з тим особливим холодом, який буває тільки перед світанком навесні у квітні. Крісті стояла трохи спираючись на валізу і дивилась кудись повз людей, ніби намагалася не зачепитися ні за що, що могло б її зупинити. Вона не прощалась. Її вперше ніхто не проводжав. Це була її втеча, про яку ніхто не знав.

Вона відкрила свій мобільний щоденник і записала свою першу голосову нотатку.

- Чуєш Марку! Я не перестала любити тебе. Я просто почала обирати себе. Хоча ні…. про що це я. Почнемо з початку, - вона видалила цю нотатку і записала іншу.

- «Люба Крісті! Ти неймовірна красуня і твоя магічна подорож до себе починається саме зараз. Спробуй відчути все, що так давно хотіла. Дозволь собі бути там, де маєш бути». - нотатку збережено.

Коли двері зачинились і потяг повільно рушив, вона вперше за довгий час глибоко вдихнула. Наче повітря стало іншим. Тайсон тихенько вмостився біля її ніг, ніби все розумів, але не міг нічого сказати.

Вагон був майже порожній. Вона сіла біля вікна, притулилась чолом до холодного скла і дивилась, як місто повільно розчиняється. Будинки змінювались полями. Поля — туманом. Туман — невідомістю. 
Десь там, попереду, був океан. Океан, який має змити біль та розчарування та наповнити хвилями любові. Дорога була довга, десь до 20 годин  та ще й з перельотом, і Крісті дістала щоденник, новий блокнот жовтого кольору, ручку по дитячому оформлену блискітками і почала писати свою історію, ту яка була і ту яка буде уже в подорожі до…….

Крісті заплющила очі. І вперше дозволила собі не триматись. Не бути сильною. Не пояснювати. Не чекати. 
Потяг набирав швидкість. І разом із кожним кілометром між нею і минулим з’являлось щось нове. Тихе. Незрозуміле. Але дуже схоже на свободу..

…

Ірландія…. Фйорди…. Тиша…..Місце, де вітер гучніший за думки, а вода чесніша за людей. Вона не знала, що саме шукає. Спокій? Відповіді? Чи просто місце, де можна більше не вдавати, що все добре? Бо до «все добре» ще досить багато спогадів: «Чому саме я тут?»

Вона різко прокинулась від сну…. З її щоки котилась маленька сльоза, така прозора і чиста, яка гірська роса. Тоді Крісті тихенько розвернувшись до вікна і промовила

- Я буду кохати тебе вічно, Марку…