«поки ти не бачиш
Глава 7: Навчитися довіряти
Вони більше не уникали одне одного. Але й не були тими, ким були раніше. Кожна зустріч починалася з обережності, ніби крок по тонкому льоду.
Люк ішов поруч, не торкаючись, дозволяючи Дженні самій вирішувати, на якій відстані він може бути. Іноді вона брала його під руку. Іноді — ні. Він приймав усе мовчки.
— Ти завжди зупиняєшся перед сходами, — зауважила вона якось. — Навіть коли я про це не прошу.
— Я боюся, — відповів він чесно. — Боюся знову нашкодити.
Дженні ледь усміхнулася.
— Страх — це теж відповідальність.
Вони сиділи в парку. Вітер шелестів листям, і Дженні простягнула обличчя до сонця.
— Знаєш, — сказала вона, — темрява
— це не завжди страшно. Страшно, коли тебе в ній залишають.
Люк стиснув кулаки.
— Я більше ніколи не піду.
Вона мовчала, але не відсторонилася. Це було важливіше за будь-які слова.
Того дня Дженні вперше дозволила йому торкнутися своєї руки сама. Легко. Обережно. Ніби перевіряючи, чи безпечно.
Я не обіцяю, що зможу любити тебе, — сказала вона тихо. — Але, можливо… я зможу перестати тебе боятися.
Люк кивнув
— Мені цього достатньо. Поки що.
І в цій тиші між ними народжувалося щось нове. Не сліпе кохання. А довіра — повільна, вистраждана, справжня.
Відредаговано: 22.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
