«поки ти не бачиш
Глава 6: Крок без світла
Минув тиждень. Для Люка він тягнувся нескінченно. Коледж жив своїм життям, студенти сміялися, сперечалися, поспішали на пари — а він ніби випав з цього світу. Він більше не сидів поруч із Дженні. Не чув її голосу. Не відчував теплоти її руки.
І це було справедливо.
Люк записався волонтером у центр допомоги людям з порушенням зору. Не для того, щоб спокутувати провину
— він знав, що це неможливо. А щоб навчитися бути кращим, ніж був.
Того дня він почув знайомий голос.
— Люк?
Він різко обернувся. Дженні стояла у дверях центру, тримаючи тростину. Її обличчя було спокійне, але в цьому спокої жила втома.
— Я не знала, що ти тут, — сказала вона.
Вони мовчали. Між ними більше не було тієї легкості, але й ненависті не було теж. Лише біль — спільний, але різний.
— Я прийшла не заради тебе, — нарешті промовила Дженні. — Я прийшла заради себе. Мені потрібно навчитися жити далі… без злості.
Люк кивнув.
Я нічого не прошу. Навіть прощення.
Дженні зробила крок ближче.
— Ні. Але я ніколи не зможу стерти того, ким був.
Вона простягнула руку — не торкаючись, лише відчуваючи простір між ними.
— Я не знаю, чи зможу колись пробачити. Але я хочу навчитися не боятися тебе.
Ці слова були не прощенням. Але вони були шансом.
І вперше за довгий час Люк відчув не полегшення — а надію. Тиху, крихку, як перший промінь світла, який бачать не очима, а серцем.
Відредаговано: 22.01.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
