Глава 5: Повна тиша

Дженні не прийшла на заняття наступного дня. Її місце залишалося порожнім, і цей порожній стілець болів Люкові більше, ніж будь-яке покарання. Він ловив себе на тому, що прислухається до кожного кроку в коридорі, сподіваючись почути знайоме тихе дихання поруч.

Після обіду він наважився. Знайшов її гуртожиток, довго стояв перед дверима, перш ніж постукати.

— Хто? — почувся зсередини стриманий голос.

— Це… Люк.

Тиша. Довга. Важка.

Двері відчинилися не одразу. Дженні стояла рівно, зібрана, ніби захищалася невидимою стіною.

— Ти не все сказав, — промовила вона спокійно. — Я знаю.

Люк опустив погляд

— Я боявся.

— Я теж боялася, — відповіла вона. — Але правда не стає легшою, коли від неї тікають.

Він зробив крок уперед

Я був не просто свідком. Я… був частиною того жарту. Я сміявся. І я винен у тому, що ти втратила зір.

Ці слова впали між ними, як розбите скло.

Дженні похитнулася, але втрималася. Її пальці міцно стиснули тростину.

— Отже… це був ти, — прошепотіла вона. — Твій голос. Я пам’ятаю його зі снів.

Люк відчув, як щось у ньому ламається.

— Я шкодую про це щодня. Я б віддав усе, щоб повернути час назад.

— Але не можеш, — сказала вона тихо. — А я не можу просто… забути.

Вона зробила крок назад

— Іди, Люк. Будь ласка.

Він не сперечався. Зараз він не мав права ні на пояснення, ні на виправдання.

Коли двері зачинилися, Люк зрозумів: любов — це не лише бути поруч. Іноді це означає піти, якщо твоя присутність завдає болю.

А Дженні, залишившись сама, вперше за довгий час дозволила собі плакати. Не від сліпоти. А від зради того, кому повірила серцем.