Глава 4: Межа правди

Люк не спав усю ніч. Спогади поверталися знову і знову, ніби хтось навмисно змушував його проживати той день ще раз. Сміх. Крик. Темрява, що накрила не лише Дженні, а й його самого.

Вранці він зустрів її біля входу в коледж. Дженні стояла спокійно, тримаючи тростину, і, здавалось, чекала саме на нього.

— Ти тут, — усміхнулася вона. — Я відчула.

Це вдарило болючіше за будь-які слова.

— Так, — відповів він тихо. — Ходімо.

Вони йшли повільно. Люк помітив, як легко вона довіряє кожному його руху, як без страху дозволяє вести себе крізь натовп. Його стискало всередині: він не заслуговував на цю довіру.

Після занять вони сіли на лавку у дворі. Сонце гріло обличчя, і Дженні підставила його світлу, ніби намагаючись побачити те, що було недоступне очам.

— Люк, — сказала вона раптом. — Ти можеш бути зі мною чесним?

Він здригнувся

— Чесним… у чому?

У всьому, — відповіла вона спокійно. — Я відчуваю, коли люди щось приховують. Ти давно мовчиш.

Люк стиснув кулаки. Це був той момент. Або зараз — або ніколи.

— Я… — слова ламалися. — Я був там. Того дня.

Дженні напружилася

— Там… де?

— Біля дороги, — прошепотів він. — Я бачив усе. І… я нічого не зробив.

Між ними зависла тиша. Вітер ворушив листя, і цей звук здавався надто гучним.

— Ти кажеш, що був свідком? — її голос тремтів.

Люк не наважився сказати більше. Поки що.

— Так.

Дженні повільно підвелася.

— Мені потрібен час, Люк.

Вона пішла, спираючись на тростину, а він залишився сидіти, розуміючи: це була лише половина правди. Найстрашніше ще чекало попереду