Глава 3: Тінь спогаду

Люк помітив це випадково. Звук. Різкий скрегіт металу, що долинав із вулиці, змусив його здригнутися. Дженні теж напружилася — її пальці міцніше стиснули край столу.

— Все добре? — запитав він, нахилившись ближче.

— Так… просто інколи деякі звуки, — вона зітхнула. — Вони нагадують мені той день.

Люк завмер

— Який день?

Дженні мовчала кілька секунд, ніби зважувала, чи варто говорити.

— День, коли все змінилося, — нарешті сказала вона. — Аварія біля коледжу. Я була тоді ще школяркою. Хтось… жартував. Я вибігла на дорогу.

Серце Люка глухо вдарилося об груди. Світ навколо ніби зник.

— Ти пам’ятаєш… хто це був? — його голос звучав глухо.

— Ні, — тихо відповіла вона. — Я пам’ятаю лише сміх. І біль. А потім — темряву.

Люк відвернувся, щоб вона не побачила, як його руки тремтять. Той сміх… він чув його щодня у своїх снах. Бо знав — він був серед тих, хто сміявся.

Того вечора він довго сидів у своїй кімнаті, дивлячись у стелю. Спогад накрив його хвилею: безглуздий жарт, крик, гуркіт гальм. Він тоді втік. Зробив вигляд, що нічого не сталося.

А тепер вона сиділа поруч із ним щодня. Довіряла. Усміхалася.

«Я не маю права на її почуття», — подумав він.

Наступного дня Люк був тихішим, ніж зазвичай. Дженні відчула це одразу.

— Ти сьогодні якийсь інший, — сказала вона, торкаючись його рукава. — Тобі боляче?

Він заплющив очі

-Можливо… але це моя провина.

Вона посміхнулася, не знаючи правди.

— Ти добрий, Люк. Я це відчуваю.

Ці слова різали сильніше за будь-який докір.

Бо правда вже була поруч. І вона чекала свого часу.