Глава 2: Маленькі кроки

Наступного дня Люк відчував дивне напруження ще до того, як ступив у коледж. Дженні сиділа на своєму звичному місці, акуратно тримаючи книгу. Вона не могла бачити його, але відчувала присутність.

— Доброго ранку, Дженні, — промовив він, сідаючи поруч.

— Доброго ранку, Люк, — тихо відповіла вона, її голос звучав лагідно, як завжди.

Він розкрив книгу і почав читати вголос, спершу механічно, а потім все більше занурюючись у її світ. Дженні слухала уважно, а її м’який сміх і тихі коментарі повільно розтоплювали його серце.

— Ти дуже гарно читаєш, — сказала вона, і навіть не бачачи, як він червоніє.

Люк похитав головою, намагаючись приховати збентеження. «Гарно? Це просто виконання обов’язку», — думав він, але щось у її голосі змушувало його сумніватися

Після пар вони йшли коридором. Дженні трималася за його руку, і він відчув, як його власні пальці напружилися.

— Люк, — тихо почала вона, — ти ніколи не казав мені, чому ти допомагаєш…

Люк спинився. Йому хотілося сказати правду, але слова застрягли в горлі. Замість цього він лише мовчки кивнув.

Її щира посмішка зачепила його глибоко всередині. Він зрозумів, що цей обов’язок поступово стає чимось більшим. І вперше в житті він замислився: а що, якщо він насправді хоче бути поруч не через страх, а через щось інше?

Тінь провини все ще сиділа у його серці, але поруч з Дженні вона ставала терпимішою, а її світло — невід’ємною частиною його життя.