Зникнення

Ранок був надто тихим. Таким, від якого холоне всередині, навіть якщо вікна відчинені й у кімнату ллється світло. Люсі збиралася швидко, майже механічно. Руки слухались, але ноги трохи тремтіли, ніби кожен крок був неправильним. Вона не дивилася на ліжко. Не дивилася на двері ванної, за якими шуміла вода — Ерік був у душі. Саме тому вона пішла. Без прощань. Без записок. Без пояснень, які все одно нічого б не змінили. Люсі взулася, схопила сумку й тихо зачинила за собою двері. Серце билося так гучно, що їй здавалося — Ерік почує його навіть крізь шум води. Вона викликала таксі й вирішила відійти подалі від будинку, щоб він, раптом вийшовши, не помітив її. Асфальт був ще вологий після нічного дощу, повітря — прохолодне, але свіже. Вона вдихнула на повні груди, намагаючись заспокоїтись.

У цей самий момент Ерік вимкнув воду. Він витер волосся рушником і, виходячи з ванної, машинально кинув погляд у спальню. Порожньо.

— Люсі?.. — гукнув він, спочатку без тривоги. Відповіді не було. Він насупився, швидко одягнувся й пішов до коридору. Заглянув у кухню, у вітальню, знову повернувся до спальні. Тиша тиснула на вуха.

— Люсі… — цього разу його голос був уже різкішим. Нічого. Ерік зайшов до передпокою й завмер. Босих туфель не було. Її куртки теж. Він відчув, як щось холодне ковзнуло всередині грудей. Чоловік швидко схопив ключі й вийшов надвір, уважно оглядаючись на всі боки, ніби вона могла сховатися за першим-ліпшим деревом.

— Де ж ти?.. — прошепотів він крізь зуби.

Тим часом Люсі стояла на пішохідному переході, чекаючи зелене світло. Думки плутались. Вона дивилась прямо перед собою, але нічого не бачила. Лише одне знала точно — повертатися не можна. Вона не помітила, що буквально за два кроки від неї стояла Еліс. Еліс була занурена в екран телефону, машинально прокручуючи стрічку. Коли світлофор клацнув, і загорілося зелене, вона підняла голову — і їхні погляди зустрілися.

— Люсі?.. — здивовано вимовила вона. Люсі здригнулась, наче її спіймали на злочині. Вона хотіла зробити вигляд, що не почула, але було пізно.

— Еліс… — тихо відповіла вона. Еліс уважно подивилася на неї, одразу помітивши напруження, блідість, темні кола під очима.

— Ти… все гаразд? — обережно спитала вона. Люсі на мить заплющила очі.

— Ні, — чесно сказала вона. — Але зараз я не можу говорити. Світлофор знову змінився. Машини рушили. Люсі зробила крок уперед, не озираючись. Еліс ще кілька секунд стояла, дивлячись їй услід, а потім повільно опустила телефон.

Люсі швидким кроком перейшла першу зебру, що розділяла дві траси. Машини ревіли по обидва боки, вітер різав щоки. Вона зробила ще крок уперед — і раптом відчула порожнечу під ногами. Світ ніби сіпнувся. Гарячі руки зімкнулися навколо її талії. Повітря вибило з легень. За мить Люсі вже висіла догори ногами, перекинута на чиєсь плече, як мішок картоплі.

— Ерік?.. — видихнула вона, впізнаючи запах, тепло, знайому жорсткість хватки. Він тримав її міцно, так, що сумнівів не залишалося — вирватися не вийде. Обличчя було похмурим, щелепа напружена, погляд прямий і рішучий.

— Так… я, — прошипів він крізь зуби. — Ти справді думала, що я дозволю тобі втекти після всього? Навіть якщо мені доведеться носити тебе в мішку на спині до кінця життя. Він різко розвернувся і попрямував назад у бік будинку, не зважаючи на здивовані погляди перехожих. — І більше не смій тікати.

У натовпі Еліс помітила знайому фігуру й сцену, від якої в неї мимоволі з’явилася усмішка. Вона зупинилася, проводжаючи їх поглядом.

— Все-таки вони кохають одне одного… — пробурмотіла вона собі під ніс. Еліс хихикнула й пішла в протилежний бік, навіть не підозрюючи, наскільки помиляється.

Люсі пирхнула, відчуваючи, як холод пробирається крізь тонкий одяг. Вона спробувала впертися руками в його спину, але марно.

— Я можу сама ходити… — буркнула вона. — І взагалі, я хочу додому! Ерік лише міцніше перехопив її, відчуваючи, як вона пручається. Його крок не сповільнився ні на мить.

— Мовчи, — прошипів він. — Я чудово знаю, чого ти хочеш насправді. Якби ти справді хотіла додому, ти б не пішла, поки я спав. Ти б сказала мені це в обличчя. Його голос був низьким, небезпечним. Не гучним — від цього ставало ще страшніше.

— Ти просто втекла, Люсі. А я ненавиджу, коли від мене тікають. Він грубо відчинив двері під’їзду, і холодне повітря змінилося затхлим запахом бетону й пилу. Люсі завмерла, переставши пручатися. Серце калатало десь у горлі.

Люсі сильніше заєрзала, намагаючись вирватися. Вона рухала ногами, стегнами, руками — хаотично, відчайдушно, ніби це могло змінити ситуацію.

— Я правда хочу додому! — випалила вона. — Я замовила таксі!

Ерік різко смикнув стулки ліфта й зайшов усередину. Двері з глухим стуком зійшлися. Він не церемонився — відступив убік і жорстко посадив її на підлогу кабіни. Не штовхнув, але й не підтримав. Натиснув кнопку свого поверху, і ліфт сіпнувся вгору. Ерік навис над нею, упершись спиною в стіну. Тінь від його фігури перекрила світло лампи.

— Я знаю про твоє таксі, люба, — низько прогарчав він. — Я скасував його, щойно вийшов із душу. Люсі пирхнула й демонстративно схрестила руки на грудях, хоч усередині все стискалося від злості й страху.

— Чому ти такий?! — різко кинула вона. Ерік на мить завмер. Його погляд став холодним, зосередженим, ніби він вирішував, з чого почати.

— Який? — повільно перепитав він. — Який упіймав власну дружину в ту мить, коли та намагалася втекти? Який хоче зрозуміти, що спричинило цю втечу? Він нахилився нижче, але не торкнувся її. Його голос був напруженим, стриманим, наче кожне слово він тримав на ланцюгу.

— Який побачив тебе вчора… не своєю. І цього виявилося достатньо, щоб зірватися. Ліфт глухо дзижчав, повільно підіймаючись. Ці секунди тягнулися нескінченно.

— Ти не маєш права, — тихо сказала Люсі. — Ти не можеш вирішувати за мене.

Ерік випрямився. Його щелепи напружилися.