Під чужим обличчям

Після місяця життя з чоловіком до Люсі доповзли чутки, що Ерік зраджує їй з якоюсь дівчиною з офісу його компанії. Люсі не особливо переживала — вона надто добре знала ціну пліткам. Але коли почали шепотіти, що саме вона погана дружина, що Ерік «терпить», що Люсі холодна, примхлива й невдячна, — вона не витримала. Вона зібралася швидко. Без істерик, без дзвінків матері, без сцен. Просто сіла в авто й поїхала до людини, яка вміла не тільки малювати обличчя, а й створювати нові життя. Еліс. Віп-візажистка, богиня маскування, королева чужих перевтілень і власних таємниць. Її студія пахла кавою, парфумами та дорогими обіцянками. Люсі сиділа у високому кріслі, тримаючи чашку в руках, і дивилася в дзеркало так, ніби там відображалася не вона, а майбутня версія себе.

— Я хочу перевірити цього негідника, — спокійно сказала Люсі. — Ганьбити моє ім’я я йому не дозволю. Вона зробила ковток кави й уважно подивилася на Еліс. Та повільно відклала кисть, ніби зважуючи, з якого боку краще різати. Очі її блиснули хижим інтересом.

— Ох, люба… — прошипіла вона з усмішкою. — Давай-но розберемося. Ти хочеш не просто перевірити його. Ти хочеш побачити правду. Своїми очима. Без посередників і пліток. Еліс дістала телефон і швидко набрала кілька повідомлень, але Люсі зупинила її рухом руки.

— Ні. Жодних фотографів. Жодного галасу. Я хочу особисто побачити. А для цього потрібне маскування. Перука, одяг і трохи твого часу, щоб змінити мене зовні. Вона дістала з сумочки конверт і мовчки простягла його.

Еліс хижо посміхнулася, зазирнула всередину, швидко перерахувала гроші й задоволено зітхнула. — Звичайно, люба. Адже я завжди готова допомогти. Вона зникла у сусідній кімнаті й повернулася за кілька хвилин із невеликою валізою. Клацнув замок. Усередині — інше життя. — Отже, — Еліс потерла руки. — Сьогодні ти не Люсі. Сьогодні ти… ніхто. І це найкраща роль. Вона почала працювати швидко й впевнено. Волосся Люсі сховали під темну хвилясту перуку, риси обличчя пом’якшили, очі зробили глибшими, погляд — повільнішим. Дорогий стриманий одяг змінився на щось простіше, але зухвало-стильне. Жінка з дзеркала дивилася інакше. Незнайомо. Небезпечно. — Навіть я б тобі не повірила, — задоволено сказала Еліс. — Ерік тим паче.

Люсі підвелася й підійшла ближче до дзеркала. Усміхнулася куточком губ. — Чудово, — тихо відповіла вона. — Подивимось, ким він є насправді.

У грудях було дивне відчуття — не біль і не страх. Передчуття. Полювання почалося.

Люсі дивилася в дзеркало й усміхалася. Ця жінка дивилася на неї з холодною впевненістю й легкою зухвалістю — зовсім не схожа на дружину великого бізнесмена. — Ти чарівниця, Еліс.

Еліс задоволено посміхнулася, дивлячись на відображення. Вона поклала руки Люсі на плечі, трохи стиснувши їх — жест професійного схвалення, майже материнський. — О, люба, не перебільшуй, — процідила вона з усмішкою. — Твоя зовнішність надто хороша, щоб її радикально ламати. Я лише… трохи зсунула акценти. Вона поправила перуку, відступила на крок і критично окинула Люсі поглядом. — Ну що ж… ти готова?

Люсі кивнула. Усередині було дивно спокійно. Жодної істерики. Лише чітка мета. Через пів години вона вже заходила до будівлі компанії. Турнікет, охорона, бейджі — усе пройшло легко. Вона злилася з працівниками так природно, ніби працювала тут роками. Ніхто не звертав на неї уваги. Ідеально. Коридори були стерильні, холодні, з запахом кави та грошей.

Люсі йшла впевнено, але не поспішаючи. Вона знала лише одне: їй не можна говорити. Жодного слова. Голос видасть її миттєво. І тоді вона побачила його.

Ерік стояв у коридорі, трохи осторонь, дивлячись у планшет. Спокійний, зосереджений, безтурботний. Такий самий, як удома. Такий самий, як завжди. Серце Люсі пропустило удар. Вона змусила себе не дивитися на нього прямо. Просто пройти повз. Не привертати уваги. Їй потрібно побачити його з жінкою. Лише тоді все стане на свої місця.

Ерік, занурений у документи, не відразу помітив її. Але коли Люсі вже була поруч, він мимохіть підняв голову. Його погляд ковзнув по її силуету — і він насупився. Щось було не так. Ерік відвернувся від планшета повністю, проводячи її очима. У цій ході, у ледь помітному русі плечей, у ритмі кроків було щось до біса знайоме. Він зупинився, на секунду задумався, ніби намагався вхопити думку, що вислизала.

Люсі відчула це спиною. Вона напружилася, але не прискорила крок. Паніка — найгірший союзник. Вона просто йшла далі, тримаючи голову рівно, не обертаючись.

За кілька секунд Ерік знову опустив погляд у планшет, похитавши головою. — Здалося, — буркнув він сам до себе.

Люсі звернула за ріг коридору й лише тоді дозволила собі повільно видихнути. Добре, — подумала вона. — Отже, ти мене не впізнав.

Люсі стояла трохи осторонь, притулившись до холодної стіни коридору, ніби просто чекала на ліфт. Вона спостерігала. Терпляче. Холодно. І тоді вона її побачила. Молода дівчина з русявим волоссям і надто наївними блакитними очима. Обличчя — лялькове, рухи — відпрацьовані. Вона йшла, злегка виляючи стегнами, прямо до Еріка, ніби знала: їй дозволено. Ні тіні сумніву. Ні краплі сорому.

Люсі примружилася. Кілька слів — і дівчина вже усміхалася. Крутила пасмо волосся навколо пальця, нахиляла голову, сміялася трохи голосніше, ніж треба.

Ерік відповідав стримано, але… не відсторонено. Він не зробив кроку назад. Не зупинив її. Цікаво, — подумала Люсі. — Дуже цікаво. Вона дістала телефон. Рухи були чіткі, відпрацьовані. Камера. Фокус. Кут. Один знімок. Ідеальний. Такий, який можна показати. Такий, який можна зберегти.

Люсі подивилася на фотографію й ледь помітно усміхнулася. Вона чудово розуміла: цього замало, щоб вимагати розлучення. Замало для суду. Замало для публічного скандалу. Але більш ніж достатньо, щоб зробити перший хід. — Крок до розлучення зроблено, — тихо сказала вона, майже з насолодою.

Ерік, здавалося, був повністю поглинений розмовою. Але раптом — різке відчуття. Погляд. Він відчув його фізично. Ерік обернувся. Його очі спочатку вп’ялися в телефон у її руках. Потім — повільно, майже болісно — піднялися до її обличчя. Погляд став гострим, уважним, небезпечним. Очі Еріка розширилися. Він випростався, напружився, ніби хтось несподівано вдарив його по потилиці. Усе інше перестало існувати. Дівчина поряд з ним зникла з його реальності, хоча й стояла за кілька сантиметрів. Він дивився тільки на Люсі. Не впізнав. Не міг упізнати. Перука, макіяж, інша постава. Чужа жінка. Але відчуття не відпускало.