Тонка межа

З того часу близько двох тижнів вони не розмовляли.

Якось Люсі розплющує очі вранці, помічаючи поруч Еріка. Він спокійно спав, уві сні виглядав майже беззахисним — не тим самовпевненим і холодним чоловіком, якого вона звикла бачити. Швидше — як хлопчик, що втомився бути сильним. Люсі повільно сіла на ліжко й тихо зітхнула. Ерік мирно сопів, не ворушився, але щойно ліжко ледь скрипнуло — різко розплющив очі й глянув угору. Сонно моргнув, трохи підняв голову з подушки й насупився, ніби ще не зовсім зрозумів, де він.

— Люсі…? Чому так рано встала?

Вона глянула на нього через плече й одразу насупилась, стиснувши кулаки. — Ми ж домовлялися спати окремо.

Ерік сів на ліжку, стомлено потираючи обличчя руками. Він важко зітхнув — явно не очікував, що вона прокинеться раніше за нього. — Я знаю, я знаю… — тихо відповів він. — Але останнім часом я майже не сплю. Мені краще спиться, коли ти поруч. Ці слова прозвучали надто щиро.

Люсі різко підвелася й підійшла до вікна. За склом місто вже прокидалося, а в ній — навпаки, щось неприємно стискалося. — Це не причина порушувати домовленості, — сказала вона холодно. — Ти сам їх встановив.

— Я не порушував, — пробурмотів Ерік. — Я просто… заснув.

Вона обернулась, скептично примруживши очі. — Ти дорослий чоловік, Ерік. Не прикидайся.

Він мовчав кілька секунд, а потім опустив погляд. Його плечі ледь помітно напружилися. — Я не прикидаюся. Я правда не сплю. Постійно думаю. Про тебе. Про нас. Про те, що зробив неправильно.

Люсі відчула, як у грудях щось сіпнулося — злість змішалася з роздратуванням і чимось небезпечнішим. Вона не хотіла це чути. Не зараз. — Не починай, — відрізала вона. — Ми домовлялися без розмов про «нас».

— Це важко, коли ти поруч, — зірвався він тихіше, ніж очікувала. — Коли я бачу тебе щодня й удаю, що мені байдуже.

Вона засміялася — коротко, різко. — Байдуже? Ти зник на три роки, Ерік. А тепер говориш про безсоння?

Він підвів голову. В його погляді не було злості — лише втома. — Я не зник. Я стежив. Я був поряд, просто… не так, як треба.

— Це ще гірше, — прошепотіла вона. — Ти розумієш, як це звучить? В кімнаті зависла тиша.

Ерік повільно підвівся з ліжка, але не підійшов — зупинився на безпечній відстані. — Я знаю, що винен, — сказав він. — І я не прошу пробачення. Я просто… не хочу більше тікати.

Люсі знову відвернулася до вікна. Її пальці тремтіли, але вона не дозволила собі цього показати.

Люсі зітхнула, дивлячись на нього. Напруга трохи спала — не зникла, але притихла, як буря, що на мить сховалася за обрієм. Вона повільно видихнула й заговорила спокійно, майже втомлено. — Спи з іншого боку.

Ерік здригнувся, ніби ці слова вдарили фізично. На мить він застиг, а потім різко схопився з ліжка й зробив крок уперед, майже нависаючи над нею. Його очі потемніли — не від злості, від чогось глибшого, хворобливо впертого. — Ні за що, чорт забирай! — зірвався він пошепки, але так, що кожне слово різало повітря. — Я хочу спати тільки з тобою.

Люсі не відступила. Лише підняла підборіддя й подивилась йому просто в очі. — Це не прохання, Ерік, — сказала вона тихо. — Це умова.

— Умова? — він гірко всміхнувся. — Ти говориш зі мною, як з чужим.

— Бо ти сам зробив себе чужим, — відповіла вона так само спокійно. — І зараз я намагаюся зберегти бодай щось, не зламавшись остаточно.

Він важко дихав, пальці стиснулися в кулаки. Здавалося, ще трохи — і він скаже щось, про що шкодуватиме. Але Ерік раптово відвернувся, провів рукою по волоссю й кілька секунд дивився в підлогу. — Ти не розумієш, — нарешті сказав він хрипло. — Коли я не поруч із тобою, мене накриває. Тиша, темрява… все лізе в голову. Я просто хочу спати. Нормально спати.

— А я хочу нормально жити, — відповіла Люсі. — Без страху прокинутися від того, що ти знову вирішив за нас обох.

Він підняв на неї погляд — упертий, але вже без напору. — Я нічого не зроблю, — сказав він повільно. — Просто лежатиму. Мовчатиму. Хоч на підлозі, але тут.

Люсі заплющила очі. Усередині все зводилося вузлом. Вона не хотіла бути його опорою. Не хотіла відповідати за його безсоння, його темряву, його біль. Але й вигнати — теж не могла. — Інший бік ліжка, — повторила вона твердо. — І жодного дотику.

Ерік мовчки кивнув. Повільно, ніби боявся злякати її рішення. Він обійшов ліжко, ліг з протилежного боку, спиною до неї. Між ними залишився простір — невеликий, але відчутний, як кордон. Довгий час вони мовчали.

Люсі лежала, дивлячись у стелю, рахувала власні вдихи. Вона чула, як поступово вирівнюється його дихання. Як напруга сходить з його плечей.

— Люсі… — тихо озвався він, майже нечутно.

— Спи, — одразу відповіла вона.

Він послухався.