Межа

Тиждень по тому.

Весь тиждень вони сварилися. Не гучно — ні, скоріше виснажливо, дрібними уколами слів, які накопичувалися до вечора й вибухали вночі. Про розлучення. Про те, хто де спить. Про право на тишу. Ерік був проти розлучення. Категорично. І так само категорично він вважав, що має спати з дружиною в одному ліжку. Люсі ж повторювала одне й те саме: вона хоче розлучення і не збирається ділити ліжко зі збоченцем. У неділю сварка повторилася. Вони стояли у спальні. Повітря було важке, наче перед грозою. Люсі вказала на двері у вітальню.

— Ти ще не зрозумів?! Я не хочу спати з тобою в одному ліжку! Вона схрестила руки на грудях і дивилася на нього похмуро, з тією холодною рішучістю, яку він ненавидів найбільше.

Ерік не пішов. Він різко ступив уперед, скоротивши відстань до нуля, і буквально втиснувся в неї. Його руки обвили її талію так міцно, що Люсі перехопило подих. Вона смикнулася — марно.

— Ну звичайно ж я зрозумів… — прошипів він їй просто в губи. — Але знаєш що? Мені плювати на те, чого хочеш ти. Ти моя дружина. Все сталося занадто швидко. Він підняв її на руки і жбурнув на ліжко. Матрац глухо пружинив.

Люсі насупилась, відчувши різкий поштовх. Футболка з’їхала вгору, але не настільки, щоб відкрити щось більше за оголений живіт. Вона з образою і люттю подивилася на нього.

— І що?! Я подам на розлучення!

Ерік скористався миттєвою паузою. Вже за секунду він був зверху, утримуючи її під собою, нависаючи так близько, що вона відчувала його дихання. Його тіло притискало її до ліжка, не залишаючи простору для руху.

— Подавай, — холодно сказав він. — Скільки хочеш. Я цього не допущу. Його очі звузилися. Пальці сильніше вчепилися в її стегна — не боляче, але демонстративно, як застереження. — Ти завжди будеш моєю дружиною.

Люсі перестала смикатися. Вона дивилася на нього мовчки, і в її погляді більше не було страху — лише крижана, небезпечна ясність.

— Забери руки, — тихо сказала вона. — Зараз же. У її голосі було щось нове. Не крик. Не істерика. Межа. На мить Ерік завмер. Його впевненість дала тріщину — тонку, майже непомітну, але справжню. Він ще нависав над нею, та вже не тиснув так сильно.

Люсі пирхнула від його хватки. Вона ображено подивилася йому в очі.

— Чому?! — голос зірвався. — Ми ненавидимо один одного, а ти продовжуєш мене тримати! Я тобі не річ! Знайди собі іншу іграшку!

Ерік ледь посміхнувся — коротко, криво, ніби від болю, а не від радості. Він прикусив губу, стримуючи порив відповісти різко, так, як звик. Та щось у її словах уперше за довгий час його зупинило.

— Так, — повільно мовив він, — але я не хочу нікого іншого. Він ковтнув повітря, ніби слова застрягли в горлі. — Ти моя дружина. І я… я не вмію інакше.

— Ідіот, — прошепотіла Люсі, і в цьому слові було більше втоми, ніж злості. Він замовк. Вона зітхнула, ніби збиралася заплакати, але стрималася. — Ти сам утік із весілля, — сказала вона тихіше. — Чому повернувся тоді?

Ерік завмер, почувши схлип у її голосі. Його обличчя напружилося. Він усвідомив, наскільки сильно тисне — не тілом, а присутністю, словами, самим фактом свого повернення. Повільно він відсунувся, звільнивши простір між ними, і сперся долонями об край ліжка, ніби йому раптом стало важко стояти. — Я… — він зітхнув, глибоко, хрипко. — Я знаю, що втік. І знаю, як це виглядало. Він підвів на неї погляд — уперше не зверху вниз, а рівно, майже прохально. — Скажу тобі один секрет?

Люсі мовчала. Її груди підіймалися й опускалися швидко. Вона не кивнула, але й не відвернулася.

— Я тікав не від тебе, — сказав Ерік. — Я тікав від того, ким ставав поруч із тобою. Він криво всміхнувся. — Я боявся. Не шлюбу. А того, що ти бачиш мене наскрізь. Що ти не купишся ні на гроші, ні на прізвище, ні на статус. Він провів рукою по волоссю, нервово. — Я думав, якщо зникну, це зламає тебе. Що ти зненавидиш мене й підеш. А коли побачив, що ти… живеш. Без мене. Спокійно. Гідно, — голос зірвався. — Мене це вбило.

Люсі дивилася на нього довго. У її очах було все: образа, гнів, подив — і холодна, твереза оцінка.

— То ти повернувся не тому, що кохаєш, — сказала вона.

— А тому, що не витримав, що я без тебе. Ерік мовчав. Це мовчання було відповіддю.

— Ти не маєш права тримати мене, — додала вона. — Ні руками. Ні словами. Ні шлюбом.

Ерік тихо видихнув. Він нахилився ближче, але цього разу обережно, ніби боявся злякати. Його голос став хрипким, приглушеним.

— Я втік, бо зрозумів… що хочу тебе найсильніше на світі, — прошепотів він. — Сильніше, ніж власне життя. Він затнувся, ніби сам злякався власних слів. — А коли так… я здатен на все, щоб знову мати тебе поруч.

Люсі різко сіла на ліжко і пирхнула, відводячи погляд. — Тільки мати? — з гіркою насмішкою кинула вона. — То для цього ти повернувся? Вона стисла пальці в кулаки. — Я могла вже бути одружена з людиною, яка мене любить. Могла мати нормальне життя. Але не можу. Через тебе. Вона підвела на нього очі — блискучі, сердиті. — Ти з’являєшся, зникаєш, ламаєш, а потім заявляєш, що я твоя.

Ерік глухо зашипів, коли вона відштовхнула його. Він відступив на крок, скривившись, але майже одразу випрямився. Його погляд потемнів. У повітрі знову з’явилася напруга — густа, небезпечна.

— Так, — різко відповів він. — У тебе було достатньо шансів знайти собі когось іншого. Він зробив крок уперед, але зупинився, ніби згадав її слова про межу. — Але скажи чесно, Люсі, — голос знизився, став майже холодним. — Хіба тобі вдалося? Вона мовчала. — Ти пробувала, — продовжив він. — Я знаю. І всі вони зникали. Не тому, що я їх відганяв, — він хмикнув. — А тому що ти порівнювала. І завжди програвали.

— Самозакоханий псих, — кинула вона, але голос уже не був таким впевненим.

— Можливо, — визнав Ерік. — Але не бреши собі. Ти злишся не тому, що я повернувся. А тому, що частина тебе чекала.

Люсі підвелася. Між ними була відстань у кілька кроків — і цього разу він її не скорочував. — Я не твій приз, — твердо сказала вона. — І не компенсація за твої страхи. Вона ковтнула. — Якщо ти справді хотів мене… ти б не тікав. Ерік повільно опустив погляд, а потім знову підняв його.