Будинок без замків

Наступний день тягнувся повільно, ніби спеціально глузував із Люсі. Вечір прийшов тихо — з м’яким світлом ліхтарів за вікнами й холодним повітрям, що ковзало кімнатами. Ерік приїхав без попередження. Як завжди. Його машина зупинилася біля будинку так буденно, ніби він робив це щодня. Він зайшов усередину, не стукаючи, не питаючи дозволу — так, наче мав на це повне право. Люсі пирхнула, не відриваючись від келиха води.

— Не думай, що я ставитимусь до тебе як до чоловіка, — кинула вона сухо. Ерік, не звертаючи уваги на її тон, зняв піджак і акуратно повісив його на спинку стільця. Жодного поспіху. Жодного вибачення. Потім повернувся до неї з ледь вловимою усмішкою — тією самою, яка завжди її дратувала.

— Ну звичайно… — прошепотів він, нахиляючись трохи ближче. — Ти ж тільки-но пропустила мене всередину без жодних заперечень. Значить, десь глибоко всередині ти все ще моя дружина.

Люсі насупилась. Його слова зависли в повітрі, але вона не дала їм шансу пустити коріння. Вона зітхнула — втомлено, важко.

— Я піду в душ. Вона розвернулася і швидко піднялася сходами, не озираючись. Кожен крок лунав надто голосно, ніби будинок слухав. Двері на другому поверсі зачинилися трохи різкіше, ніж вона планувала. Ерік хмикнув, дивлячись їй услід. Він не рушив одразу. Схрестив руки на грудях і притулився до одвірка, дозволяючи тиші розтягнутися між ними. Йому подобалася ця пауза — момент, коли вона тікає, але не виганяє.

— Не поспішай так… — промимрив він собі під ніс із хитрою усмішкою. — Все одно я тебе наздожену. Він зробив кілька кроків у бік сходів, але зупинився. Очі заблищали від цікавості… і чогось ще — темнішого, небезпечнішого. Ерік повільно вдихнув, ніби запам’ятовуючи запах її дому, її життя без нього. Він не піднявся нагору. Поки що. Натомість пройшовся вітальнею, торкаючись речей, які вона обрала без нього. Нові книги. Інший плед. Інші квіти. Його дратувало й водночас тішило те, що вона навчилася жити — але не змогла поставити замки. Десь нагорі зашуміла вода. Ерік зупинився посеред кімнати й усміхнувся ширше.

— Три роки, Люсі, — тихо сказав він у порожнечу. — А ти все ще моя.

Через кілька хвилин Люсі вийшла з душу й спустилася сходами у вітальню. Волосся було висушене, розсипалося по плечах м’якими пасмами. На ній — біла футболка та чорні короткі шорти. Нічого зайвого. Домашньо. Занадто вільно, як для присутності Еріка. Вона підійшла до столика, схопила пульт і сіла на диван — не поряд із ним. Між ними залишився чіткий, навмисний проміжок. Люсі ввімкнула новини, зробивши вигляд, що його тут немає. Ерік, який до цього здавався спокійним, раптом напружився. Він не зрушив із місця, але щось у ньому змінилося — плечі стали жорсткішими, погляд зосередженішим. Він дивився на неї занадто уважно, ніби намагався вловити кожен рух.

— Ти спеціально так одягаєшся? — запитав він, і в голосі прозвучала різка нотка. Люсі глянула на нього запитливо, потім швидко опустила очі, розуміючи, що саме його так вивело з рівноваги. Її брови зійшлися.

— Ти ніколи не бачив жіночі груди? — холодно кинула вона. — Я у себе вдома і одягаюся так, як хочу. Вона знову перевела погляд на телевізор, навмисно ігноруючи його. Ведучий говорив про економіку, але слова зливалися у фон. Ерік не відвів очей. Він дивився на неї так, ніби новини транслювалися на її обличчі, на її поставі, на тому, як вона вперто сиділа рівно, удаючи байдужість. Повільно він підвівся і зробив кілька кроків у її бік. Без поспіху. Наче давав їй час зупинити його — але знав, що вона цього не зробить. Він сів на краєчок дивана, зовсім близько. Занадто близько.

— Я багато разів бачив жіночі груди, повір, — сказав він тихо. — Але твої… — він на мить замовк, ніби стримуючи себе. — Це інше. Люсі різко повернула голову.

— Ерік, не переходь межу. — Межа була стерта ще тоді, коли ти впустила мене у цей дім, — відповів він майже спокійно. Він схопив її за талію й підтягнув трохи ближче. Рух був швидкий, але не грубий — радше впевнений, власницький. Люсі напружилась усім тілом.

— Не смій, — прошипіла вона, впираючись долонею йому в груди. Ерік зупинився. На секунду. Його щелепи стиснулися, дихання стало важчим, але він не зробив наступного кроку.

— Я не торкаюся того, що не моє, — тихо сказав він. — А ти моя. Хоч би як ти це заперечувала. Люсі різко відсунулася, звільняючись із його рук.

— Ти плутаєш папери з реальністю, — холодно відповіла вона. — І якщо ти ще раз так зробиш — ти підеш. Ерік усміхнувся. Повільно. Небезпечно.

— Я нікуди не піду, — сказав він. — Не цього разу.

Люсі здригнулася й насупилась. Вона відчула, як простір між ними зник остаточно — надто близько, надто тісно. Вона фиркнула, піднімаючи підборіддя.

— Медовий місяць давно пройшов, — кинула холодно. — Ти все пропустив. Вона спробувала відштовхнути його, напружуючи руки. Ерік лише усміхнувся — не переможно, а вперто. Він притримав її, не даючи відсторонитися, ніби боявся, що якщо відпустить — вона зникне. Його голос знизився до шепоту.

— Втрачене завжди можна надолужити, — сказав він. — Питання лише в тому, чи дозволиш ти. Люсі різко подивилась на нього.

— Ти нічого не надолужиш, Ерік. Ти пішов. Це був твій вибір. Його погляд на мить потьмарився. Він ніби зважував кожне слово, кожен рух, намагаючись утримати себе в межах, які сам ледь не стер.

— Я не пішов від тебе, — тихо відповів він. — Я втік від того, ким тоді був. Але ти… ти була зі мною весь цей час. Люсі пирхнула, різко вириваючись. Цього разу їй вдалося. Вона підвелася з дивана й подивилася на нього зверху вниз — злісно, втомлено, без жодної ніжності.

— Нізащо, — чітко сказала вона. — Я йду спати. Ти спиш тут. Вона не чекала відповіді. Різко розвернулась і швидко піднялася сходами. Двері нагорі грюкнули так, що звук відбився від стін. Ерік залишився сидіти. Він не рушив слідом — хоча кожен м’яз у ньому цього вимагав. Замість цього він важко зітхнув і звалився на диван, закинувши руку на очі. Тиша накрила вітальню. Він повільно вдихнув, намагаючись заспокоїтись, але думки вперто поверталися до неї — до її погляду, до слів, до того, як вона знову й знову виставляла між ними стіну.