Оранжерея поглядів

Якось Люсі зібралася на захід. Вона довго не думала — чорна сукня з глибоким вирізом була вибором очевидним і безжальним. Тканина облягала фігуру так, ніби знала всі її таємниці, а дзеркало цього вечора було надто відвертим. Люсі поправила сережки, провела долонею по ключиці й усміхнулася самій собі. Вона йшла не заради когось — заради себе. Вийшовши з дому, Люсі впевнено попрямувала до машини, не підозрюючи, що за кількадесят метрів від неї, у тіні дерев, стоїть інша автівка. Ерік сидів нерухомо, тримаючи руки на кермі. Він бачив, як вона з’явилася на ґанку, як крокнула вперед — і світ звузився до одного силуету. Коли він помітив сукню, його брови ледь здригнулися.

— Чорт… — тихо видихнув він. Ревнощі ковзнули десь під ребрами, але не болісно — радше як знайоме відчуття власності, яке він ніколи так і не відпустив. Вона була його дружиною. Навіть якщо весь світ удавав, що ні. Захід проходив у просторій залі з високими стелями, кришталевими люстрами та легким запахом дорогих парфумів. Люсі почувалася у своїй стихії: келих у руці, стримана усмішка, кілька знайомих облич. Вона майже забула про час — і про нього. Майже. Двері різко відчинилися. Шум розмов урвався, ніби хтось зменшив гучність. Ерік увійшов упевнено, не поспішаючи, у чорному костюмі, що сидів бездоганно. Його присутність була відчутною фізично — наче тиск у повітрі. Погляди гостей ковзали за ним, але він бачив лише її. Люсі завмерла. Три роки. Три роки тиші, відсутності, незавершених думок — і ось він стоїть за кілька метрів, такий самий і водночас зовсім інший. Холодніший. Зібраніший. Небезпечніший. Він повільно пройшов крізь натовп, і кожен його крок відлунював у Люсиних скронях. Коли він зупинився перед нею, час остаточно зламався.

— La mia principessa… Яка ти прекрасна сьогодні, — мовив він італійською, тихо, лише для неї. Люсі напружилася всім тілом. Пальці міцніше стиснули ніжку келиха.

— Не називай мене так, — холодно відповіла вона українською, не відводячи погляду. Ерік ледь усміхнувся — кутиком губ, як людина, яка почула саме те, що хотіла.

— Ти не змінилася, — сказав він уже звичайним тоном. — Все ще вмієш робити вигляд, що тобі байдуже.

— А ти все ще з’являєшся там, де тебе не чекали, — кинула Люсі. — Ти зник. На три роки. І вважаєш, що маєш право…

— Я нікуди не зникав, — перебив він, нахилившись трохи ближче. — Я був поруч. Завжди.

Її серце сіпнулося, але обличчя залишилося спокійним.

— Це вже межує з божевіллям, Ерік.

— Ні, — тихо відповів він. — Це називається шлюб. Між ними повисла напруга — густа, мов скло. Гості робили вигляд, що нічого не відбувається, але кожен відчував: тут починається щось небезпечне. Люсі зробила ковток вина і повільно видихнула.

— Ми поговоримо. Але не тут.

Люсі, не довго думаючи, різко схопила його за руку і потягла за собою до виходу. З боку це виглядало однозначно. Надто однозначно. По обличчю Еріка можна було вирішити, що вона веде його прямісінько в ліжко — самовдоволена, майже хижа усмішка торкнулася його губ. Присутні в залі остаточно завмерли. Хтось перестав дихати, хтось — кліпати. Репутації сипалися швидше, ніж кришталь з люстр. Ерік дозволив собі посміхнутися ширше, коли Люсі різко стиснула його пальці. Її хватка була сердитою, але він навмисно сповільнив крок, смакуючи кожну секунду. Йому подобалося це — шок в очах гостей, напружені спини, шепіт за спиною. Він навіть трохи нахилився до неї.

— Куди ж так поспішаєш, дружино? — прошепотів він їй на вухо, обпалюючи подихом шкіру. — Чи вже не можеш чекати? Його голос був грайливим, зухвалим, навмисно двозначним. Ерік чудово знав, що зараз подумають усі навколо. І, чесно кажучи, йому це шалено подобалося. Щойно вони опинилися надворі, холодне повітря різко вдарило в обличчя. Люсі відпустила його руку так, ніби обпеклася, і похмуро глянула на нього. Вона схрестила руки на грудях, намагаючись стримати тремтіння — чи то від холоду, чи то від злості.

— Чому ти повернувся?! — різко кинула вона. Ерік зупинився навпроти. Його усмішка повільно згасла, поступившись уважному, пильному погляду. Він явно не очікував такого прийому. Але все ж таки випрямився, сховавши здивування за звичною маскою спокою.

— Звичайно… — протягнув він, хмикнувши. — Це перше питання, яке ти ставиш після моєї, так би мовити, непроханої відсутності. Він зробив крок ближче, але зупинився, залишивши між ними рівно стільки простору, щоб не порушити межу — і водночас тиснути на неї самим фактом своєї присутності. — Тому що скучив за своєю дружиною, — мовив він тихіше, уважно вдивляючись у її обличчя. — Хіба цього мало?

Люсі гірко всміхнулася.

— Скучив? — перепитала вона. — Ти втік з власного весілля, зник на три роки, не дав жодного пояснення… і тепер вриваєшся в моє життя з цим словом?

— Я не тікав від тебе, — різко відповів Ерік, і в його голосі вперше з’явилася напруга. — Я тікав від себе.

— Це не моя проблема, — холодно відрізала Люсі. — У мене було життя без тебе. І я не просила тебе повертатися.

— Але я повернувся, — спокійно сказав він. — І це життя… — його погляд ковзнув по ній повільно, власницьки, — все ще моє. Люсі стиснула щелепи.

— Ти не маєш на мене жодного права, Ерік. Він нахилив голову, уважно розглядаючи її, ніби вперше бачив справжню.

— Маємо документи, прізвище і дуже офіційний статус, — тихо відповів він. — Ти так і не подала на розлучення, Люсі. Вона здригнулася.

— Бо ти зник! — зірвалося з її вуст. — Бо ти зробив це неможливим!

— Але не зробила, — м’яко, майже ніжно перебив він. — І я весь цей час про це знав. Між ними знову зависла тиша — важка, електрична. Ерік зробив ще один крок уперед.

— Я не прийшов руйнувати, — сказав він. — Я прийшов забрати те, що ніколи не відпускав. Люсі підняла на нього погляд. У її очах не було страху — лише лють і щось ще. Небезпечніше.

Люсі підняла на нього погляд і на мить затрималася, вдивляючись просто в очі. Потім пирхнула — різко, зневажливо.