Запланована втеча

Повернімося в день весілля. У той самий ранок, коли Люсі стояла перед дзеркалом у сукні, яка коштувала більше, ніж чиясь квартира, Ерік уже не був поруч — ні подумки, ні серцем. У нього все було розписано до хвилини. Не імпульс, не страх, не паніка. План. О четвертій ранку — квитки до Італії. О п’ятій — виїзд з дому. О шостій — інший номер телефону. О сьомій — він уже не наречений. Втеча не була відмовою від шлюбу. Ерік ніколи не вважав себе втікачем. У його голові це виглядало інакше: він просто ще надто молодий для ролі чоловіка. Для життя поруч. Для відповідальності, яка дивилася на нього очима Люсі — холодними, уважними, занадто дорослими. Він знав одну річ напевно: Люсі не зможе з ним розлучитися. Договір. Папери. Підписи. Умови, які їхні родини продумали краще, ніж вони самі. Ерік читав кожен пункт двічі. Він знав, що робить. Його втеча була тимчасовою — принаймні в його уяві. Так минув рік. Потім другий. Потім третій. Італія прийняла його легко. Сонце, інше повітря, нові обличчя, жінки, які нічого від нього не вимагали. Але навіть там Люсі не зникла. Вона була у новинах, у світських хроніках, у фотографіях, які він зберігав і нікому не показував. Він знав, у яких ресторанах вона вечеряє. З ким зустрічається. Хто з’являється поруч надто часто. Ерік не втручався відкрито. Він діяв обережно. Телефонні дзвінки. Анонімні повідомлення. Розмови, після яких чоловіки раптово зникали з життя Люсі. Хтось лякався. Хтось розумів натяк. Хтось просто не хотів проблем. Він переконував себе, що це не ревнощі. Це контроль. Захист. Право. Вона — його дружина. Навіть якщо вони ніколи не жили разом. І щоразу, коли він дізнавався про нову зустріч, про чийсь погляд у її бік, про можливі стосунки — всередині щось стискалося. Неприємно. Болісно. Злісно. Він не міг цього пояснити, але й не намагався. Йому не подобалося, що хтось інший думає, ніби може бути поруч із Люсі. Ерік не вважав себе поганим. Він просто вважав, що ніхто інший її не заслуговує. Він не торкався її життя напряму. Не з’являвся. Не писав. Не нагадував про себе. Але він був поруч — завжди. У тіні. У фоновому шумі. У страхах інших чоловіків. Він намагався придушити почуття. Назвати їх звичкою. Контролем. Егоїзмом. Але з кожним днем вони лише міцнішали. І Ерік починав усвідомлювати страшну річ: він тікав не від шлюбу. Він тікав від того, наскільки сильно був прив’язаний до жінки, яку залишив.