Поки ти мене не знищиш

22. Двоє дітей, одна таємниця

«Іноді найстрашніше відкриття — це не те, ким виявилися інші. А те, ким усе життя був ти сам».

— Не смій її чіпати! — мій голос розірвав тишу старого вокзалу.

Даніель навіть не здригнувся. Він продовжував тримати пістолет направленим на Вікторію, а його погляд залишався прикутим до фотографії в моїй руці.

— Віддай її, Адріане.

— Спочатку поясни, що тут відбувається.

— Ти досі думаєш, що можеш ставити умови?

— А ти досі думаєш, що я боюся тебе?

Він усміхнувся.

— Ні. Я думаю, що ти надто сильно любиш людей, які постійно тебе зраджують. І саме це робить тебе слабким.

Я відчув, як поруч напружився батько.

— Даніелю, опусти зброю, — промовив він.

— Ти не маєш права наказувати мені.

— Я твій батько.

На обличчі Даніеля з’явилося щось дивне. Спочатку здивування, потім лють.

— Не називай себе моїм батьком.

Я завмер.

Батько опустив голову.

І раптом усі частини головоломки, які я намагався зібрати протягом останніх тижнів, почали з’єднуватися в щось жахливе.

— Даніелю, — повільно промовив я. — Хто ти?

Він перевів на мене погляд.

— Ти справді хочеш знати?

— Так.

— Тоді подивися на свою фотографію ще раз.

Я опустив очі на знімок.

Двоє немовлят.

Два імені.

Адріан Волш.

Вікторія Волш.

— Це підробка, — сказав я, хоча сам уже не вірив власним словам.

— Звичайно, — тихо відповів Даніель. — У вашій родині все незручне називають підробкою. Документи, свідчення, спогади. Навіть мертвих людей.

Вікторія зробила крок до мене.

— Адріане, послухай…

— Ні, — перебив я її. — Ти зателефонувала мені, сказала, що жива. Тепер показуєш фотографію, на якій ми з тобою немовлята. Ти хочеш, щоб я повірив, ніби ми…

Я не зміг закінчити.

Вона похитала головою.

— Я не знаю, що саме тобі сказали про цю фотографію. Але я знаю, що сталося в день нашого народження.

— Нашого?

Вікторія заплющила очі.

— Ми народилися з різницею в кілька хвилин.

У мене перехопило подих.

— Це неможливо.

— Саме так говорила Маргарет, коли дізналася, що ми обидва вижили.

Батько різко підняв голову.

— Вікторіє, досить!

Вона обернулася до нього.

— Ти три роки ховався, поки інші платили за твоє мовчання. Ти не маєш права знову вирішувати, скільки правди нам можна знати!

— Ти не розумієш, що станеться, якщо він дізнається все.

— Він уже знає достатньо, щоб його життя було зруйноване!

— А якщо дізнається решту, він може померти!

Я подивився на них обох.

— Припиніть говорити про мене так, ніби мене тут немає!

Мій голос відбився від порожніх стін.

— Я хочу правду. Зараз.

Даніель раптом засміявся.

— Ось за це я тебе й ненавиджу, Адріане. Ти досі віриш, що правда здатна щось виправити.

Він перевів пістолет на мого батька.

— Розкажи йому про ту ніч.

Батько зблід.

— Даніелю, не роби цього.

— Розкажи, хто лежав у труні.

Тиша.

— Розкажи, хто підписав документи про усиновлення Адріана.

Ще одна пауза.

А потім Даніель промовив слова, від яких у мене похолола кров.

— Розкажи йому, чому ти дозволив Маргарет виростити чужого сина, поки твоя власна дитина росла, не знаючи, ким є її батько.

Я подивився на батька.

Він не заперечував.

— Чия ти дитина, Даніелю? — прошепотів я.

Його усмішка зникла.

— Ти справді хочеш почути відповідь?

— Так.

— Я син чоловіка, якого ти називаєш батьком.

Мені здалося, що я перестав розуміти мову.

— Але…

— А моя мати, — продовжив Даніель, — це жінка, яку він змусив зникнути, щоб зберегти свою ідеальну родину.

Батько заплющив очі.

— Я намагався тебе знайти.

— Ні! — Даніель крикнув так голосно, що Вікторія здригнулася. — Ти намагався знайти документи! Ти шукав докази, які могли знищити твоє ім’я!

Він знову направив пістолет на мене.

— А тепер я хочу, щоб ти віддав фотографію.

Я стиснув її в руці.

— Ні.

— Ти не розумієш, що вона означає.

— Тоді поясни.

Даніель зробив крок уперед.

— Вона означає, що вся твоя історія — брехня. Але найцікавіше навіть не це.

Він нахилив голову.

— Найцікавіше те, що один із вас узагалі не мав вижити.

— Адріане!

Я почув голос Елізи ще до того, як побачив її.

Вона вибігла з-за колони, і моє серце мало не зупинилося.

Я ж просив її залишитися біля машини.

— Що ти тут робиш?! — крикнув я.

— Рятую тебе від твоїх геніальних рішень!

— Елізо, назад!

Вона побачила пістолет і зупинилася.

Даніель повільно повернувся до неї.

— А ось і остання частина нашої маленької родини.

Я відчув, як усередині мене здіймається паніка.

— Не чіпай її.

— Усі ви говорите одне й те саме. «Не чіпай її». «Не чіпай його». А хто-небудь колись подумав про мене?

— Даніелю, — сказала Еліза, намагаючись говорити спокійно, — якщо ти хочеш, щоб тебе почули, опусти зброю.

— Ти завжди була надто доброю до людей, які цього не заслуговують.

Вона зблідла.

Я подивився на неї.

— Ти його знаєш?

Еліза не відповіла.

І ця коротка мовчанка налякала мене сильніше за пістолет.

— Елізо?

Вона повільно перевела погляд на мене.

— Я бачила його раніше.

— Де?

Її губи затремтіли.

— У дитинстві.

Даніель усміхнувся.

— Твоя мати ніколи не розповідала тобі про хлопчика, який приходив до вашого будинку?

Я відчув, як Еліза похитнулася.

— Замовкни, — прошепотіла вона.

— Хлопчика, якому вона давала гроші. Якого ховала від Маргарет. Якого називала…

— Замовкни!

Її крик змусив навіть мене здригнутися.

Даніель нахилив голову.

— Бачиш, Адріане? Ти не єдиний, кому брехали з дитинства.

Еліза дивилася на нього так, ніби перед нею стояло щось набагато страшніше за озброєного чоловіка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше