Поки ти мене не знищиш

21. Чоловік із чужої могили

«Найстрашніша правда — не та, яку від тебе приховували. А та, яку ти вже майже знаєш, але боїшся вимовити вголос».

Повідомлення залишалося на екрані телефона.

«Завтра, о 18:00. Старий вокзал. Прийди сам, якщо хочеш нарешті дізнатися, хто насправді похований у могилі твого батька».

Я перечитав його втретє.

Потім учетверте.

Ніби від кількості прочитань слова могли змінитися. Ніби на місці погрози раптом з’явилося б пояснення, яке не руйнувало б усе, у що я вірив останні три роки.

Мій батько був мертвий.

Я пам’ятав похорон. Чорні костюми. Дощ, що просочував тканину пальта. Матір, яка стояла біля могили з таким обличчям, ніби вже давно перестала відчувати біль. Я пам’ятав труну, яку опускали в землю.

Але чи бачив я його тіло?

Ні.

Я не бачив обличчя батька востаннє. Мені сказали, що не варто дивитися. Що після аварії від нього майже нічого не залишилося.

Тоді я не ставив запитань.

Тепер кожне невисловлене запитання поверталося до мене, наче вирок.

— Адріане?

Я здригнувся.

Еліза стояла у дверях кімнати. Її волосся було зібране недбалим пучком, а на плечах висів мій светр. Вона тримала дві чашки чаю, але, побачивши мій вираз обличчя, зупинилася.

— Що сталося?

Я заблокував телефон.

Надто швидко.

Вона помітила.

Еліза завжди помічала те, що я намагався приховати.

— Нічого.

Вона повільно поставила чашки на стіл.

— Ти жахливо брешеш, коли тобі страшно.

— Мені не страшно.

— Тоді чому в тебе руки тремтять?

Я опустив погляд. Справді, пальці ледь помітно тремтіли.

— Елізо, не зараз.

Вона завмерла.

У її очах промайнуло щось болюче, але вона швидко приховала це.

— Добре, — тихо сказала вона. — Тільки не проси мене довіряти тобі, якщо сам не готовий довіряти мені.

Вона розвернулася й вийшла.

І я зрозумів, що щойно зробив саме те, чого найбільше боявся: відштовхнув єдину людину, поруч із якою мені більше не потрібно було вдавати, що я не зламаний.

Я наздогнав її в коридорі.

— Елізо, зачекай.

Вона не зупинилася.

Я обережно взяв її за руку. Вона могла вирватися, але залишилася на місці.

— Я отримав повідомлення.

— Від кого?

— Не знаю.

Я показав їй екран.

Вона прочитала текст. Її обличчя зблідло на останніх словах.

— Твій батько…

— Можливо, він живий.

Між нами запала тиша.

— Ти збираєшся туди? — запитала вона.

— Так.

— Сам?

Я не відповів.

Еліза гірко всміхнулася.

— Звісно. Бо всі таємниці цієї родини обов’язково потрібно розкривати наодинці, а потім повертатися й удавати, що нічого не сталося.

— Це небезпечно.

— А ти думаєш, я не знаю?

Вона зробила крок до мене.

— Адріане, я не прошу тебе захищати мене від кожної небезпеки. Я прошу не виключати мене зі свого життя щоразу, коли тобі стає страшно.

Я хотів відповісти. Сказати, що не можу дозволити їй постраждати через мене. Що всі, кого я любив, так чи інакше опинялися в центрі чужих інтриг.

Але Еліза торкнулася долонею моєї щоки.

— Ти не мусиш проходити через це сам.

Я заплющив очі й притулився до її руки.

На одну коротку мить мені захотілося відмовитися від усього. Від вокзалу, від повідомлень, від мертвих людей, які раптом поверталися, і живих, які роками вдавали мертвих.

Залишитися тут.

З нею.

Але правда не зникала б лише тому, що я хотів її не знати.

— Добре, — прошепотів я. — Але пообіцяй мені дещо.

— Що?

— Якщо щось піде не так, ти підеш звідти.

— Ні.

— Елізо…

— Я можу пообіцяти, що не відпущу твою руку без боротьби. Але не обіцяю, що втечу й залишу тебе самого.

Я подивився на неї й уперше за цей день усміхнувся.

Ледь помітно.

— Ти нестерпна.

— А ти закохався в мене саме таку.

— На жаль.

Вона штовхнула мене в груди, але за мить сама обійняла.

Я притиснув її до себе, заплющивши очі.

І не знав, що це останні спокійні обійми перед тим, як моє минуле постукає у двері.

 

Наступного дня. 17:42

Старий вокзал давно перестав бути місцем, куди приходили за квитками.

Після закриття останньої залізничної каси тут залишилися лише облуплені стіни, вибиті шибки й годинник, стрілки якого зупинилися на 18:17.

Здавалося, час помер тут разом із людьми, чиї імена більше ніхто не вимовляв.

Ми приїхали раніше.

Еліза залишилася в машині лише на кілька хвилин — поки я перевіряв територію. Насправді я не хотів відпускати її ні на секунду, але мусив переконатися, що нас не чекає засідка.

Я повідомив Ніколасу, де ми будемо. Софія залишилася з ним, а Александра пообіцяла зателефонувати, якщо отримає нові відомості про документи Вікторії.

Я не сказав їм, що зустрічався з людиною, яка, можливо, знала правду про могилу мого батька.

Не тому, що не довіряв їм.

А тому, що вперше відчув: той, хто стоїть за всім цим, може знати про нас набагато більше, ніж ми про нього.

О 17:58 телефон завібрував.

«Не змушуй мене чекати. Ти й так змусив мене чекати все життя».

Я підняв голову.

На протилежному кінці платформи стояв чоловік.

Високий. У довгому темному пальті. Зі спиною, трохи зігнутою вперед, і руками, захованими в кишенях.

Він дивився просто на мене.

Навіть здалеку я відчув дивне, майже фізичне впізнавання.

Я знав цей силует.

Пам’ятав його з дитинства.

Пам’ятав, як цей чоловік нахилявся до мене, коли я падав із велосипеда. Як підкидав мене в повітря, поки мати кричала, щоб він припинив. Як клав руку мені на плече й говорив, що Волші ніколи не відступають.

Я перестав дихати.

— Ні, — прошепотів я.

Чоловік зробив крок уперед.

Потім ще один.

Коли він вийшов із тіні, я побачив обличчя.

Обличчя, яке мало б існувати лише на старих фотографіях.

Обличчя, яке я оплакував три роки.

Мій батько.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше