20. Дівчина з чужим ім'ям

Іноді найстрашніша правда полягає не в тому, ким ти є. А в тому, ким тебе змусили бути, щоб приховати чужий злочин.

— Повтори, — попросив Адріан.

Софія стояла посеред кімнати, міцно стискаючи срібний браслет. Її губи тремтіли, а очі були прикуті до повідомлення на екрані Елізиного телефона.

— Мама називала мене Вікторією, — прошепотіла вона. — Не завжди. Лише тоді, коли думала, що я сплю, або коли розмовляла телефоном із кимось, кого я ніколи не бачила.

Адріан повільно похитав головою.

— Але ти наша Софія.

— Я знаю!

— Тоді до чого тут Вікторія?

Софія заплакала.

— Я не знаю, Адріане! Я була маленькою! Я просто хотіла повернутися додому, а мені постійно казали, що моє ім’я, моє минуле й моя родина — це речі, про які я не повинна запитувати!

Еліза підійшла до неї й обійняла.

Софія притиснулася до неї, ніби нарешті дозволила собі бути тією маленькою дівчинкою, яка колись загубилася у світі дорослих таємниць.

Адріан відвернувся до вікна.

За склом усе ще стояв автомобіль Даніеля.

— Він знав, що ми отримаємо це повідомлення, — сказав Адріан. — Він хоче, щоб ми почали сумніватися одне в одному.

— А якщо він говорить правду? — запитала Еліза.

Адріан обернувся.

— Ти справді думаєш, що Софія може бути Вікторією?

— Ні. Я думаю, що нам потрібно з’ясувати, чому хтось намагається переконати нас у цьому.

Софія витерла сльози.

— Я пам’ятаю одну річ. Коли мені було приблизно сім років, мама показала мені фотографію дівчини, старшої за мене. Вона сказала, що ця дівчина загинула, але я повинна запам’ятати її обличчя.

— Це була Вікторія? — запитав Адріан.

Софія кивнула.

— А потім вона сказала: «Якщо колись тебе запитають, хто ти, ти повинна відповідати, що тебе звати Вікторія».

Адріан відчув, як усередині все стискається.

— Але Вікторія була старшою за тебе.

— Я знаю.

— Вона була нашою знайомою, її родина жила неподалік. Ми знали її з дитинства.

— Можливо, саме тому мама вибрала її ім’я, — тихо сказала Софія. — Вона знала, що ніхто не запідозрить нічого дивного, якщо я колись зникну.

Еліза повільно відсторонилася.

— Софіє, ти пам’ятаєш, чи говорила твоя мати щось про дитину Вікторії?

Софія зблідла.

— Так.

Адріан підійшов ближче.

— Що саме?

— Вона сказала, що та дитина не повинна була народитися.

У кімнаті запала тиша.

Адріан згадав лист Вікторії, запис Александри й слова Ніколаса про вагітність.

Дитина, батьківство якої приховували. Жінка, яка загинула за нез’ясованих обставин. Мати, яка роками контролювала кожного члена своєї родини.

І тепер Софія, яка пам’ятала, що Маргарет називала її ім’ям загиблої дівчини.

— Нам потрібно поговорити з Ніколасом, — сказав Адріан. — Він може знати більше про дитину Вікторії.

— А Даніель? — запитала Еліза.

Адріан востаннє подивився у вікно.

Чорного автомобіля вже не було.

— З Даніелем ми поговоримо пізніше. Цього разу на наших умовах.

У лікарні Ніколас не спав.

Коли Адріан, Еліза й Софія ввійшли до палати, він одразу помітив, що сталося щось серйозне.

— Що трапилося?

Адріан поклав на стіл фотографію Софії та повідомлення Даніеля.

Ніколас прочитав його двічі.

— Це неможливо.

— Сьогодні я вже чув це слово надто багато разів, — відповів Адріан. — Поясни.

Ніколас перевів погляд на Софію.

— Коли Вікторія була вагітною, вона сказала мені, що Маргарет хоче забрати дитину, якщо та народиться. Я не розумів чому. Думав, вона просто намагалася контролювати нас.

— Чому вона хотіла забрати дитину? — запитала Еліза.

— Вікторія говорила, що дитина могла стати спадкоємцем, навколо якого виникнуть юридичні суперечки. Але вона не хотіла розповідати подробиць. Казала, що спочатку мусить знайти докази.

Адріан нахилився до брата.

— Ти коли-небудь бачив дитину Вікторії?

Ніколас довго мовчав.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, чи вона народила?

— Ні. У ніч аварії Вікторія була вагітна. Коли я дізнався про її смерть, мені сказали, що дитину врятувати не вдалося.

Софія здригнулася.

— Хто тобі це сказав?

— Маргарет.

Вона повільно сіла на стілець.

— Вона сказала мені те саме.

Ніколас підвів голову.

— Що?

— Вона сказала, що я вижила лише тому, що мене забрали від матері. А коли я запитала, чому вона називала мене Вікторією, вона відповіла, що це ім’я жінки, яка зруйнувала нашу родину.

Ніколас зблід.

Адріан подивився на брата.

— Ти думаєш, вона могла підмінити документи?

— Я не знаю, — відповів Ніколас. — Але якщо Маргарет справді хотіла приховати дитину Вікторії, вона могла зробити так, щоб ніхто не зміг її знайти.

Еліза мовчки дивилася на Софію.

— Є спосіб перевірити, чи пов’язані ці історії, — сказала вона. — Старі документи з лікарні, записи про народження, свідчення людей, які працювали тієї ночі.

— А якщо документи знищені? — запитала Софія.

— Тоді шукатимемо інші докази.

Адріан узяв сестру за руку.

— Ми більше не дозволимо нікому вирішувати, ким ти є.

Софія подивилася на нього й тихо запитала:

— А якщо виявиться, що я все життя жила під чужим ім’ям?

— Тоді ми допоможемо тобі повернути своє.

Вона притулилася до його плеча.

І цього разу Адріан не відчував, що мусить бути сильним заради всіх. Він просто обіймав сестру, яку колись утратив і яку нарешті знайшов.

Та Ніколас раптом промовив:

— Є ще одна людина, яка може знати правду.

— Хто? — запитав Адріан.

— Александра.

 Запис Александри

Александра погодилася зустрітися з ними того ж вечора.

Вона прийшла до невеликого будинку на околиці міста, де тимчасово переховувалася після повернення. Її обличчя було втомленим, але, побачивши Софію, вона завмерла.

— Боже мій…

Софія зробила крок до неї.