Поки ти мене не знищиш

19. Таємниця двох матерів

Іноді доля зводить двох людей не для того, щоб вони врятували одне одного. А для того, щоб разом віднайти правду, яку їхні родини приховували роками.

 

— Повтори, — тихо попросив Адріан.

Еліза сиділа нерухомо, дивлячись на екран його телефона. Повідомлення досі було відкритим, а слова невідомого відправника ніби світилися в темряві салону.

— Моя мати знала твою біологічну матір, — повторила вона. — Я не знаю, чому вона ніколи про це не розповідала.

— Ти ніколи не чула від неї нічого про жінку, яка могла мене народити?

Еліза похитала головою.

— Коли я запитувала про той період її життя, вона завжди змінювала тему. Я думала, що це пов’язано з роботою в маєтку. З тим, що сталося із Софією. Але тепер…

Вона не закінчила.

Адріан відстебнув ремінь безпеки й повернувся до неї.

— Елізо, подивися на мене.

Вона підняла очі.

— Я не звинувачую тебе.

— Але ти маєш право злитися. Моя родина знову втягнула тебе у свої таємниці.

— Ні. — Він обережно взяв її за руку. — Я злюся не на тебе. Я боюся, що всі люди, яким я довіряв, знали щось важливе про мене й вирішили, що я не заслуговую знати правду.

Еліза стиснула його пальці.

— Тоді ми запитаємо мою матір. Разом.

— А якщо вона теж брехала?

— Тоді ми дізнаємося, чому.

Він довго дивився на неї, а потім нахилився й торкнувся губами її чола.

— Ти не уявляєш, як сильно я боюся втратити тебе через усе це.

— Ти мене не втратиш через правду, Адріане.

— А якщо вона змінить усе між нами?

Еліза торкнулася його щоки.

— Тоді ми будемо вирішувати, що робити, знаючи правду. Але я не дозволю чужим таємницям вирішувати за нас, чи маємо ми право кохати одне одного.

Він поцілував її — ніжно, майже несміливо.

На кілька секунд світ навколо перестав існувати.

А потім із заднього сидіння почувся тихий голос Софії:

— Вибачте, що перериваю. Але нам потрібно їхати.

Адріан обернувся.

— Що сталося?

Софія показала на вікно.

На протилежному боці вулиці стояв чорний автомобіль.

Той самий, який вони вже бачили біля будинку Елізи.

Його фари були вимкнені.

Але коли Адріан подивився в той бік, двигун завівся.

Автомобіль рушив із місця.

— Пристебніться, — сказав Адріан.

Він завів машину й виїхав на дорогу, не відводячи погляду від дзеркала.

Чорний автомобіль рушив за ними.

Цього разу вони вже не мали сумнівів.

Хтось не хотів, щоб вони дісталися до матері Елізи.

 

Коли вони нарешті приїхали до будинку Елізиної матері, було далеко за північ.

Світло у вікнах не горіло, але двері відчинилися майже відразу після першого стуку.

Її мати стояла на порозі в халаті. Побачивши Адріана, вона зблідла.

— Ти, — прошепотіла вона.

Еліза здивовано подивилася на неї.

— Мамо, ти його знаєш?

Жінка не відповіла.

Вона лише відступила, пропускаючи їх усередину.

— Заходьте. І зачиніть двері.

У вітальні пахло старими книжками й ромашковим чаєм. Елізина мати не сіла, а залишилася біля вікна, раз у раз поглядаючи на вулицю.

— Я так розумію, ви нарешті знайшли Софію, — сказала вона.

Софія завмерла.

— Ви знали, що я жива?

— Ні. Я знала лише, що тебе забрали. А потім мені сказали, що ти померла.

— Хто сказав?

Жінка заплющила очі.

— Маргарет.

Адріан стиснув щелепи.

— Досить напівправди. Ми хочемо знати, хто моя біологічна мати.

Елізина мати подивилася на нього так, ніби саме цього запитання боялася найбільше.

— Твоя мати…

Вона замовкла.

— Яка саме? — різко запитав він. — Жінка, яка мене виховала, чи та, яка мене народила?

Еліза підійшла до матері.

— Будь ласка. Ми вже не діти. Ти не мусиш нас захищати від правди.

Жінка опустила голову.

— Я познайомилася з твоєю біологічною матір’ю ще до твого народження. Вона працювала в будинку Волшів. Була молодою, тихою, дуже доброю. Ваш батько кохав її, але родина не прийняла їхніх стосунків.

— Тоді чому він одружився з Маргарет? — запитав Адріан.

— Тому що вона була вагітна.

Софія підняла голову.

— Вагітна ким?

Елізина мати довго мовчала.

— Ніколасом.

Софія заплющила очі.

Адріан відчув, як у нього паморочиться голова.

— Ти хочеш сказати, що батько одружився з Маргарет через дитину, але кохав іншу жінку?

— Так.

— А я?

Жінка подивилася йому просто у вічі.

— Ти народився через кілька років після цього. Твоя біологічна мати залишила тебе в маєтку, бо боялася, що Маргарет знищить її, якщо дізнається, що вона хоче забрати тебе.

— Але чому вона не повернулася?

— Вона поверталася. Багато разів.

Еліза відчула, як стискається її серце.

— Ти бачила її?

— Так. Востаннє — тієї ночі, коли помер твій батько.

Адріан зробив крок уперед.

— Вона була там?

— Вона прийшла, щоб забрати тебе. Але Маргарет не дозволила.

— Що сталося?

Елізина мати витерла сльози.

— Я чула крик. Потім побачила твою біологічну матір біля воріт. Вона плакала й просила мене допомогти їй. Казала, що Маргарет забрала документи, які могли довести її право на тебе.

— Які документи?

Жінка підійшла до книжкової шафи, витягнула стару книгу й розгорнула її посередині.

Між сторінками лежав пожовклий конверт.

— Вона залишила це мені. Сказала, що одного дня ти прийдеш по правду.

Адріан узяв конверт.

На ньому було написано:

«Моєму синові. Коли він буде готовий дізнатися, хто він».

 

Усередині лежала фотографія молодої жінки.

Вона стояла в саду маєтку, тримаючи на руках немовля. Її темне волосся спадало на плечі, а очі…

Адріан завмер.

Це були його очі.

Той самий погляд, який він щодня бачив у дзеркалі.

На звороті фотографії було написано:

«Моєму маленькому Адріану. Я повернуся по тебе, коли зможу захистити тебе від тих, хто називає свою жорстокість любов’ю».




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше