18. Остання брехня Маргарет

Найстрашніші таємниці — не ті, які приховують від ворогів. А ті, які роками ховають від власних дітей, називаючи це любов’ю.

Адріан перечитував повідомлення знову й знову.

На фотографії Маргарет стояла біля каміна в батьковому кабінеті. Її обличчя було спокійним, навіть задоволеним. У руках вона тримала чорну скриньку — ту саму, заради якої вони стільки часу шукали відповіді.

— Вона знає, що ми знайшли Софію, — прошепотіла Еліза.

— Звісно, знає, — відповів Адріан. — Вона стежила за нами від самого початку.

Софія нервово крутила срібний браслет на зап’ясті.

— Ми повинні піти до поліції.

— І що ми їм скажемо? — Адріан повернувся до неї. — Що наша мати, можливо, причетна до смерті Вікторії, приховала твоє існування, а тепер тримає докази в старій скриньці? У нас є підозри, листи й записи, але поки що немає всіх відповідей.

— А якщо вона знищить скриньку?

— Тоді ми втратимо єдиний шанс дізнатися правду.

Еліза мовчки дивилася на фотографію. Щось у ній здавалося неправильним. Маргарет не просто демонструвала скриньку. Вона ніби навмисно залишила підказку.

На камінній полиці стояв старий годинник.

Стрілки показували десяту годину сімнадцять хвилин.

Еліза нахилилася ближче до екрана.

— Адріане, подивися.

— Що?

— Цей годинник. Я бачила його на фотографіях із батькового кабінету. Він зупинився тієї ночі, коли твій батько помер.

Адріан уважно придивився.

— Ти впевнена?

— Так. Твоя мати не могла випадково поставити його саме на цей час.

Софія зблідла.

— Десята сімнадцять…

Вона сказала це так тихо, що Еліза ледве почула.

— Що означає цей час? — запитав Адріан.

Софія заплющила очі.

— Це час, коли я востаннє бачила батька живим.

На кілька секунд усі троє замовкли.

Потім телефон Адріана завібрував.

Нове повідомлення.

«Приходьте до маєтку сьогодні о двадцять другій. Без поліції. Без сторонніх. Якщо хочете дізнатися, що сталося з вашим батьком, приходьте всі троє.

І, Адріане, цього разу не запізнюйся на порятунок».

Він стиснув телефон так сильно, що побіліли пальці.

Маргарет знала, куди бити.

Вона знала про його провину. Знала, що він роками прокручував у голові ту ніч, коли не зупинився біля автомобіля Вікторії. Знала, що навіть тепер, коли правда поступово відкривалася, він усе ще карав себе.

Еліза взяла його обличчя в долоні й змусила подивитися на неї.

— Послухай мене. Те, що вона написала, не робить тебе винним.

— Вона знала, що я прочитаю це повідомлення.

— Так. Вона хоче, щоб ти прийшов до неї розлюченим, наляканим і готовим на все. Не дозволяй їй керувати тобою.

Адріан торкнувся чолом її чола.

— А якщо я не зможу залишатися спокійним?

— Тоді я нагадаю тобі, хто ти насправді.

Він заплющив очі й поцілував її.

Цього разу поцілунок був не про пристрасть. Він був про страх втратити єдину людину, поруч із якою Адріан міг дозволити собі бути слабким.

Коли вони відсторонилися, Еліза тихо додала:

— Але ми не підемо туди наосліп. Спочатку з’ясуємо, що можемо зробити, щоб захистити себе й Софію.

Адріан кивнув.

Уперше за довгий час він не збирався діяти сам.

До маєтку вони вирушили не відразу.

Спершу Софія погодилася розповісти все, що пам’ятала про останній вечір із батьком.

Вони сиділи в невеликій кімнаті, де крізь вікно пробивалося тьмяне осіннє світло. Софія тримала в руках чашку чаю, але так і не зробила жодного ковтка.

— Тато був дивним того вечора, — почала вона. — Він наказав мені йти до своєї кімнати, але я не послухалася. Мені було страшно, бо мама кричала на нього.

— Про що вони сварилися? — запитав Адріан.

— Про Вікторію. Батько казав, що вона не повинна постраждати через їхні сімейні таємниці. Мама відповіла, що Вікторія сама винна, бо втрутилася в те, чого не розуміла.

Адріан обмінявся поглядом з Елізою.

— А потім?

— Батько сказав, що більше не дозволить матері вирішувати долі інших людей. Він збирався віднести якісь документи адвокатові. Мама сказала, що він знищить сім’ю.

— Ти бачила, що було далі?

Софія повільно похитала головою.

— Я сховалася за дверима. Потім почула, як розбилося скло. Коли вийшла, батько лежав на підлозі. Мама стояла поруч. На її руці була кров.

Еліза прикрила рот рукою.

Адріан не рухався.

— Ти сказала комусь про це?

— Я запитала маму, що сталося. Вона сказала, що батько впав, коли намагався дістати документи. А потім наказала мені мовчати.

— І ти повірила їй?

Софія підняла на нього заплакані очі.

— Мені було сім років, Адріане. Вона була моєю матір’ю. Я не знала, що дорослі можуть брехати так, ніби говорять правду.

Він опустив голову.

Він не мав права звинувачувати її. Він сам вірив Маргарет роками.

— Після смерті батька вона сказала, що ти й Ніколас покинули мене, — продовжила Софія. — Що ви обоє знали про те, що сталося, але не хотіли мати зі мною нічого спільного. А коли я почала ставити запитання, мене відвезли з маєтку.

— Вона зламала наші зв’язки, перш ніж ми встигли зрозуміти, що відбувається, — тихо сказала Еліза.

Софія кивнула.

— Я довго думала, що ненавиджу вас. А потім знайшла фотографію, на якій ми всі троє разом. Ти тримав мене за руку, Адріане. На звороті було написано: «Мої діти — моє найбільше щастя».

Адріан гірко засміявся.

— Вона навіть у брехні вміла бути переконливою.

Він підвівся й підійшов до вікна.

— Я хочу знати, що було в тій скриньці. Хочу знати, чому батько боявся її, чому Вікторія загинула й чому всі, хто наближався до правди, зникали або мовчали.

Він обернувся.

— Але найбільше я хочу знати, чи залишилося в нашій матері бодай щось людське.

Софія нічого не відповіла.

Можливо, вона теж хотіла знати.

А можливо, вже давно перестала сподіватися.

О десятій вечора старі ворота маєтку були відчинені.