Поки ти мене не знищиш

17. Та, яку вони приховували

Деякі люди повертаються в наше життя не випадково. Вони повертаються, щоб відкрити правду, яку хтось поховав разом із минулим.

 

Адріан не промовив жодного слова протягом кількох хвилин.

Він стояв посеред кімнати, стискаючи телефон у руці, а перед очима знову й знову виникало обличчя жінки, яку він зустрів лише кілька тижнів тому.

Софія.

Тоді він не надав цьому значення. Вона назвала його ім’ям, якого він не чув із дитинства. Ім’ям, яким його кликала лише одна людина.

Маленька Софія.

— Адріане? — тихо покликала Еліза.

Він повільно підняв на неї очі.

— Я знаю, хто це може бути.

— Та жінка?

Він кивнув.

— Я зустрів її в лікарні, коли приїжджав до Ніколаса. Вона працювала там кілька днів, допомагала з документами. Ми майже не розмовляли, але…

— Але що?

Адріан провів долонею по обличчю.

— Вона подивилася на мене й сказала: «Ти досі хмуришся, коли боїшся, маленький Адрі». Саме так мене називала Софія. Ніхто сторонній не міг знати цього.

Еліза відчула, як холод пробіг її спиною.

— Ти впевнений, що вона не могла дізнатися про це від когось іншого?

— Ні в чому не впевнений, — відповів він. — І саме це мене лякає.

Він знову поглянув на фотографію трьох дітей.

Хлопчик із серйозними очима. Старший брат, який завжди тримав його за руку. І маленька дівчинка між ними, що сміялася так щиро, ніби світ ніколи не міг завдати їй болю.

Він майже не пам’ятав її обличчя.

Але пам’ятав відчуття.

Маленькі пальці, що стискали його долоню. Тихий голос, який просив не залишати її саму. І обіцянку, яку він дав, навіть не розуміючи, наскільки важливою вона стане.

«Я завжди тебе знайду, Софі».

А потім йому сказали, що вона померла.

— Ми повинні знайти її, — прошепотіла Еліза.

— Якщо це справді вона…

— Адріане, — вона взяла його за руку. — Ти маєш право знати правду про власну родину.

Він подивився на їхні переплетені пальці.

— А якщо правда виявиться гіршою за все, що ми вже дізналися?

Еліза наблизилася до нього.

— Тоді ми зустрінемо її разом.

Він притиснув її до себе, міцно обійнявши за плечі. На мить заплющив очі, вдихаючи знайомий аромат її волосся.

— Я не знаю, як би пережив усе це без тебе, — прошепотів він.

— Тобі й не доведеться перевіряти.

Він поцілував її в чоло.

Та коли Еліза відсторонилася, вона помітила дещо дивне: Адріан дивився не на неї, а на фотографію.

Його обличчя змінилося.

— Що таке? — запитала вона.

— Є ще дещо.

— Що?

— Коли я зустрів ту жінку в лікарні, вона запитала мене, чи досі батько зберігає свою чорну скриньку.

Еліза завмерла.

— Але твій батько помер.

— Саме так.

— І що ти відповів?

— Що не знаю, про що вона говорить.

Адріан повільно опустив фотографію.

— Вона засміялася й сказала: «Тоді ти ще не знаєш, що він залишив тобі».

 

Наступного ранку вони повернулися до лікарні.

Ніколас уже прийшов до тями й міг розмовляти, хоча лікар наполіг, щоб він залишався під наглядом.

— Ти знову кудись зібрався? — запитав він, побачивши брата біля дверей.

— Мені потрібні відповіді.

— Ти завжди так говориш перед тим, як утнути щось небезпечне.

— А ти завжди вважаєш, що можеш мене зупинити.

Ніколас ледь усміхнувся, але усмішка швидко зникла.

— Адріане, якщо йдеться про Софію, будь обережним.

Адріан різко обернувся.

— Ти знаєш щось?

Ніколас відвів погляд.

Цього вистачило.

— Ти знаєш, що вона жива?

— Я не знаю, чи вона жива зараз. Але три роки тому я отримав листа.

— Якого листа?!

— У ньому було лише одне речення: «Софія в безпеці. Не шукай її, якщо хочеш, щоб вона залишилася живою».

Адріан зблід.

— І ти мовчав?

— Я думав, що так захищаю її!

— Ти дозволив мені три роки вірити, що моя сестра померла!

— А ти дозволив собі повірити, що всі відповіді лежать на поверхні? — Ніколас підвищив голос, а потім скривився від болю. — Послухай мене. Я теж хотів знайти її. Але кожного разу, коли наближався до правди, хтось погрожував людям, яких я любив.

Адріан замовк.

Еліза поклала руку йому на плече.

— Хто написав листа? — запитала вона.

Ніколас подивився на неї.

— Підпису не було. Але в конверті лежав маленький клаптик тканини. Такий самий, як на дитячій сукні Софії.

Він дістав із тумбочки складений аркуш і простягнув братові.

— Я зберіг його.

Адріан розгорнув папір.

На ньому було написано:

«Не кожна мати здатна відпустити свою дитину. І не кожна мати має право називатися матір’ю».

Під словами стояла дата — три роки тому.

А нижче, майже непомітно, олівцем було написано ще одне ім’я.

Маргарет.

— Наша мати, — прошепотів Адріан.

— Або хтось хотів, щоб ми так подумали, — зауважила Еліза.

Він склав листа й сховав у кишеню.

— Я більше не дозволю їй вирішувати, яку правду я заслуговую знати.

Вони вийшли в коридор.

І саме тоді Адріан побачив її.

Жінка стояла біля вікна, тримаючи в руках паперову склянку з кавою. Темне волосся було зібране в недбалий пучок, а на плечах лежав світлий кардиган.

Вона обернулася на звук його кроків.

Їхні погляди зустрілися.

Жінка зблідла.

Кава вислизнула з її пальців і розлилася по підлозі.

— Адрі…

Він перестав дихати.

— Не називай мене так, — прошепотів він. — Не називай мене цим ім’ям, якщо не готова пояснити, звідки ти його знаєш.

Вона дивилася на нього зі сльозами в очах.

— Ти виріс.

Адріан зробив крок уперед.

— Хто ти?

Жінка заплющила очі, ніби це запитання завдало їй фізичного болю.

— Ти справді мене не пам’ятаєш?

Він похитав головою.

Тоді вона повільно підняла руку й показала йому тонкий срібний браслет.

На ньому висів маленький кулон у формі півмісяця.

Адріан відступив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше