16. Дівчинка з фотографії

Третя дитина Волшів

— У мене немає сестри.

Адріан вимовив це так упевнено, ніби самими словами міг знищити те, що щойно побачив.

Александра стояла біля вікна, стискаючи фотографію. Її обличчя зблідло, а пальці тремтіли.

— Ти помиляєшся, — прошепотіла вона.

— Тоді поясни мені, хто ця дівчинка!

— Її звали Софія.

— Звали? — перепитала Еліза. — Ви говорите так, ніби вона померла.

Александра заплющила очі.

— Саме так нам усім і сказали.

Адріан вихопив фотографію з її рук.

На ній він був зовсім маленьким. Можливо, років п’яти. Ніколас стояв поруч, обіймаючи його за плечі, а дівчинка між ними усміхалася так щиро, що від цього усміху в Адріана болісно стиснулося серце.

Він не пам’ятав її.

Але дивлячись на фотографію, відчував дивне впізнавання, наче десь глибоко всередині зберігся спогад, який хтось змусив його забути.

— Чому мені ніколи не розповідали про неї?

— Твій батько сказав, що вона померла невдовзі після народження, — відповіла Александра. — Маргарет не дозволяла нікому згадувати її ім’я.

— А ти звідки знаєш?

Жінка опустила голову.

— Тому що я була її нянею.

Запала тиша.

— Ти працювала в нашій родині? — Адріан дивився на неї так, ніби перед ним стояла зовсім незнайома людина.

— Так. Я доглядала за вами, коли ваша мати була зайнята справами родини. Я пам’ятаю, як Ніколас носив тебе на плечах. Як ти плакав, коли Софія забирала твої іграшки. Як ви троє засинали в одній кімнаті, хоча вам постійно казали розходитися по своїх спальнях.

Адріан відвернувся.

У голові виникли уривки дитинства: маленька долоня, яка стискала його пальці; дзвінкий сміх; голос дівчинки, що називав його старшим братом.

Він притиснув пальці до скронь.

— Чому я нічого не пам’ятаю?

— Тому що ти був дитиною. А дорослі вирішили, що тобі буде легше жити без неї.

— Легше? — він гірко засміявся. — Вони забрали в мене брата, сестру, правду про Вікторію. Що ще вони вирішили за мене?

Еліза підійшла до нього.

— Адріане, подивися на мене.

Він повернувся.

— Ти не мусиш розбиратися з усім одразу.

— А якщо все моє життя — це брехня?

— Тоді ми знайдемо правду. Але не дозволяй їм переконати тебе, що ти сам у цьому винен.

Він торкнувся її щоки.

— Якби я зустрів тебе раніше…

— Ти зустрів мене тоді, коли був готовий дозволити комусь залишитися поруч.

Адріан обійняв її й на мить заплющив очі.

Вона була єдиним, що зараз здавалося справжнім.

Та раптом телефон Александри задзвонив.

Вона подивилася на екран — і випустила фотографію з рук.

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

— Що сталося? — запитав Адріан.

Александра повільно підняла на нього очі.

— Софія щойно написала мені.

Еліза сиділа в машині Адріана, коли помітила білий конверт під двірником.

На ньому було написано її ім’я.

Не Адріана.

Не Александри.

Її.

— Ти когось чекаєш? — запитав Адріан, помітивши, як вона завмерла.

— Ні.

Вона обережно витягнула конверт.

Усередині лежав один аркуш паперу.

«Елізо, ти шукаєш правду про родину Волшів, але не помічаєш, що сама стала частиною цієї історії.

Ти думаєш, що випадково зустріла Адріана? Що ваші стосунки почалися лише через взаємне тяжіння?

Запитай у своєї матері, чому вона багато років тому змінила місто, в якому ви жили.

Запитай, чому вона забороняла тобі наближатися до старого будинку біля лісу.

І найголовніше — запитай, чому вона ніколи не розповідала тобі про дівчинку на ім’я Софія.

Не довіряй усім, хто називає себе твоєю родиною.

Дехто з них знає про тебе більше, ніж ти сама».

Підпису не було.

Еліза перечитала лист тричі.

— Що там? — запитав Адріан.

Вона простягнула йому папір.

Він прочитав його, і його обличчя змінилося.

— Ти знаєш Софію? — запитав він.

— Ні. Я ніколи не чула цього імені.

— А про старий будинок?

Еліза похитала головою.

— Я навіть не знала, що він існує, поки не почала шукати щоденник Вікторії.

Вона знову подивилася на лист.

— Але моя мама справді переїхала, коли я була маленькою. Вона ніколи не пояснювала чому.

— Тоді ми запитаємо її.

— Адріане, а якщо це пастка?

Він узяв її за руку.

— Тоді ми не підемо туди самі й не будемо діяти необачно. Я більше не збираюся дозволяти комусь керувати нами через страх.

Еліза притулилася до його плеча.

— Обіцяєш, що не приховуватимеш від мене правду, навіть якщо вона буде жахливою?

Адріан повернувся до неї.

— Обіцяю.

Вона торкнулася його губ своїми.

Поцілунок був коротким, але в ньому було все: страх, ніжність, втома й надія, що вони ще зможуть урятувати те, що між ними народилося.

Коли вони відсторонилися, Адріан прошепотів:

— Я не хочу втратити тебе через таємниці наших родин.

— Тоді не відпускай мою руку.

— Ніколи.

Але, коли вони рушили до будинку Елізиної матері, вона ще не знала, що найболючіша правда чекатиме на неї саме там.

Мати Елізи відчинила двері не відразу.

Коли вона нарешті побачила доньку разом з Адріаном, її обличчя зблідло.

— Елізо? Що сталося?

— Нам потрібно поговорити, мамо.

— Зараз?

— Так. Зараз.

Вони пройшли до вітальні. Мати Елізи нервово поправила край скатертини, уникаючи дивитися на Адріана.

Еліза поклала лист на стіл.

— Ти знаєш, хто така Софія Волш?

Рука матері завмерла.

Це тривало лише секунду.

Але Еліза помітила.

— Звідки ти почула це ім’я? — тихо запитала жінка.

— Отже, знаєш.

— Елізо…

— Не треба! Я більше не хочу чути, що ти захищала мене або що мені було зарано знати правду. Мені дев’ятнадцять, мамо. Я маю право знати, що відбувається з моїм життям!

Мати опустилася на диван.

Вона виглядала так, ніби за одну мить постаріла на кілька років.