15. Ціна правди

Один постріл

— А тепер, якщо хочете почути ім’я, вам доведеться вирішити, кого з вас я відпущу звідси живим.

Даніель тримав пістолет, спрямований на Елізу.

Адріан стояв перед нею, закриваючи її собою. Він відчував, як вона тремтить, але її пальці міцно стискали край його сорочки.

— Відпусти її, — промовив він.

— Ти досі думаєш, що можеш наказувати мені?

— Ні. Я думаю, що ти боягуз, який ховається за зброєю, бо без неї не здатен контролювати навіть власне життя.

Обличчя Даніеля спотворила лють.

— Замовкни!

— Ти зруйнував життя Вікторії. Змусив мене три роки вірити, що я винен у її смерті. Дозволив мені оплакувати брата, хоча знав, що він живий. А тепер тримаєш зброю біля жінки, яку я кохаю.

Адріан зробив крок уперед.

— Ти нічого не виграв, Даніелю. Ти просто залишився сам зі своїми злочинами.

— Ти нічого не знаєш про самотність!

— Тоді розкажи мені, чому ти так боїшся правди.

На мить Даніель замовк.

І цього вистачило Ніколасу.

Попри поранене плече, він кинувся на нього.

Пролунав постріл.

Еліза скрикнула.

Адріан розвернувся, притиснув її до підлоги й накрив собою. Скло розлетілося біля вікна. Ніколас упав на коліна, але встиг вибити зброю з руки Даніеля.

Вони зчепилися.

— Біжи! — крикнув Ніколас.

— Я тебе не залишу! — відповів Адріан.

— Я сказав, біжи!

Еліза схопила Адріана за руку.

— Нам потрібно викликати поліцію!

Він дістав телефон, але Даніель раптом відштовхнув Ніколаса й кинувся до виходу.

Адріан хотів погнатися за ним, та почув тихий стогін брата.

Він зупинився.

Перед ним знову постало те саме рішення: гнатися за тим, хто завдав болю, чи залишитися поруч із тим, кого можна ще врятувати.

Цього разу він не вагався.

— Елізо, викликай швидку!

Він опустився поруч із Ніколасом.

— Ти не помреш, чуєш мене? Не після всього цього.

Ніколас ледь усміхнувся.

— Ти завжди був жахливим утішником, молодший брате.

Адріан стиснув його руку.

— А ти завжди був дурнем, який не вмів залишатися живим.

— Тоді, мабуть, ми обоє не змінилися.

Еліза говорила телефоном із диспетчером, називаючи адресу. Її голос тремтів, але вона змушувала себе говорити чітко.

Адріан не відпускав брата.

Він уже втратив його одного разу.

Більше такого не буде.

Коли здалеку долинув звук сирен, Ніколас раптом схопив Адріана за зап’ястя.

— Послухай мене.

— Не говори. Заощаджуй сили.

— Є ще дещо, чого ти не знаєш про ту ніч.

Адріан завмер.

— Що?

Ніколас подивився на Елізу, а потім знову на брата.

— Вікторія телефонувала не лише тобі.

— Кому ще?

— Твоїй матері.

За годину Еліза сиділа в коридорі лікарні, загорнута в куртку Адріана.

Ніколаса забрали до операційної. Лікарі запевнили, що його стан стабільний, але найближчі години будуть вирішальними.

Адріан стояв біля вікна, втупившись у темряву.

Еліза знала цей погляд. Так він дивився щоразу, коли намагався переконати себе, що може витримати будь-який біль, якщо просто нікому його не покаже.

Вона підійшла й обережно взяла його за руку.

— Адріане.

— Я повинен був помітити.

— Що саме?

— Що Даніель бреше. Що мати приховує правду. Що Ніколас не міг просто зникнути. Я стільки років жив поруч із людьми, які знали більше за мене.

— Ти не можеш відповідати за чужу брехню.

— Але я міг би…

— Ні, — перебила вона. — Не починай знову карати себе за те, чого не знав.

Він подивився на неї.

— А якщо я ніколи не зможу пробачити матері?

— Ти не зобов’язаний вирішувати це сьогодні.

— А якщо я більше нікому не зможу довіряти?

Еліза підняла руку й торкнулася його щоки.

— Тоді ми вчитимемося довіряти знову. Повільно. День за днем.

Адріан заплющив очі й притулився чолом до її чола.

— Я так боявся тебе втратити.

— Я теж боялася тебе втратити.

— Коли Даніель направив на тебе зброю, я…

Його голос зламався.

Еліза обійняла його.

— Я тут.

Він міцно притиснув її до себе.

— Я кохаю тебе, Елізо. Іноді мені здається, що цих слів недостатньо, щоб пояснити, наскільки сильно.

— Тоді не пояснюй. Просто залишайся зі мною.

Він поцілував її в чоло.

І вперше за цю жахливу ніч дозволив собі повірити, що вони ще можуть мати майбутнє.

Але їхню тишу порушив звук кроків.

До них наближалася жінка в темному пальті.

Александра.

— Де Ніколас? — запитала вона.

— В операційній, — відповів Адріан. — А Даніель утік.

Александра зблідла.

— Тоді нам потрібно діяти швидко.

— Досить! — різко сказав він. — Ти зникаєш на три роки, повертаєшся, з’являєшся біля квартири Елізи, а тепер поводишся так, ніби знаєш усе. Я хочу почути правду. Всю.

Александра подивилася на нього з болем.

— Ти справді хочеш її почути?

— Так.

— Тоді сідай.

Вона дістала зі своєї сумки старий диктофон.

— Це запис із тієї ночі, коли загинула Вікторія.

Александра поклала диктофон на лавку.

— Я записувала нашу розмову, бо Вікторія боялася Даніеля. Вона хотіла мати докази, якщо він знову почне їй погрожувати.

— Чому ти не віддала запис поліції? — запитала Еліза.

— Тому що після аварії мені зателефонували й сказали, що наступною буду я. Я злякалася. У мене була маленька донька, і я не могла ризикувати її життям.

Адріан напружився.

— Ти знала, що Ніколас живий?

— Я знала, що він не загинув у тій аварії, про яку вам повідомили. Але не знала, де він. Він сам попросив мене зникнути, щоб захистити Вікторію та дитину.

— Але Вікторія загинула, — тихо промовила Еліза.

Александра опустила очі.

— Так. І я все життя шкодувала, що не повернулася раніше.

Вона натиснула кнопку відтворення.

Спочатку було чути шум вітру, потім жіночий голос.