13. Гріхи родини

 Жінка за дверима

— Відчини, люба. Нам час поговорити про мого сина.

Я стояла нерухомо, стискаючи телефон у долоні.

Голос за дверима був спокійним. Надто спокійним для людини, яка прийшла серед ночі й вимагала розмови після всього, що сталося.

Я знову подивилася на фотографію.

Вікторія. Адріан. Александра.

І жінка, яка тримала синю коробку, була схожа на матір Адріана.

Я пам’ятала її фотографії в його будинку. Елегантна, стримана жінка з холодним поглядом і звичкою усміхатися лише тоді, коли цього вимагала ситуація.

Вікторія боялася не тільки Даніеля.

Можливо, вона боялася всієї родини Волшів.

— Я знаю, що ти там, Елізо, — знову пролунав голос. — І знаю, що Александра вже встигла наповнити твою голову дурницями.

Я повільно підійшла до дверей, але не відчинила їх.

— Хто ви?

— Ти ж знаєш, хто я.

— Я хочу почути це від вас.

Кілька секунд тривала тиша.

— Вікторія була мені майже як донька. А Адріан — мій син. Я Маргарет Волш.

Мене охопив холод.

Маргарет Волш.

Мати Адріана.

— Чому ви прийшли?

— Тому що ти почала копатися в речах, які не повинна була знаходити.

— Якщо ви не маєте чого приховувати, то чому боїтеся моїх запитань?

За дверима почулося тихе зітхання.

— Ти дуже схожа на Вікторію, коли вона вирішила, що може врятувати всіх навколо себе.

— А ви дуже схожі на людину, яка знає більше, ніж говорить.

Я почула, як Маргарет коротко засміялася.

— Адріан справді закохався в тебе.

Моє серце стиснулося.

— Звідки ви знаєте?

— Тому що він уперше за три роки перестав жити минулим. І я боялася, що саме ти змусиш його згадати те, що він так довго намагався забути.

— Що сталося тієї ночі?

— Відчини двері, Елізо.

— Спочатку дайте відповідь.

Маргарет замовкла.

А потім промовила слова, від яких у мене похололи руки:

— Тієї ночі Вікторія мала народити дитину, яка могла змінити долю нашої родини.

Я відступила від дверей.

— Вона була лише на початку вагітності…

— Ти знаєш не все.

— Тоді розкажіть!

— Не тут. І не зараз.

— Ви прийшли до мене серед ночі, щоб сказати, що я нічого не знаю?

— Я прийшла, щоб попередити тебе. Якщо Адріан знайде синю коробку раніше за мене, він зруйнує не лише моє життя.

— А чиє ще?

Маргарет не відповіла.

Натомість я почула кроки.

Вона йшла геть.

— Зачекайте! — вигукнула я. — Хто був батьком дитини Вікторії?

Кроки зупинилися.

— Запитай у свого коханого, чому він ніколи не розповідав тобі про свого старшого брата.

І за мить я залишилася сама.

Старшого брата?

Адріан ніколи не говорив, що в нього є брат.

Адріан їхав майже без зупинок.

Він не міг позбутися відчуття, що кожна хвилина віддаляє його від Елізи. Фотографія, дзвінок Александри, слова про його родину — усе зливалося в один страшний здогад.

Коли телефон задзвонив, він відповів відразу.

— Елізо?

— Ні, Адріане. Це твоя мати.

Він різко стиснув кермо.

— Що ти зробила?

— Завжди так цікаво. Ти навіть не запитуєш, як у мене справи.

— Де Еліза?

— У себе вдома. Принаймні була там, коли я приходила.

— Ти була в неї?!

— Я хотіла поговорити.

— Ти не мала права наближатися до неї!

— А ти не мав права повертатися до минулого, яке ледь не знищило тебе.

Адріан відчув, як у ньому закипає лють.

— Я більше не дозволю тобі вирішувати, що мені знати.

— Тоді скажи мені, сину, ти вже знайшов синю коробку?

Він різко загальмував на узбіччі.

— Звідки ти знаєш про коробку?

Маргарет важко зітхнула.

— Отже, Александра повернулася.

— Відповідай мені!

— Я намагалася захистити тебе.

— Від чого? Від правди?

— Від того, що ти не зміг би пережити.

— Я пережив смерть Вікторії! Три роки я звинувачував себе! Три роки я прокидався серед ночі, згадуючи, як не зупинився біля її машини! І ти хочеш сказати, що весь цей час знала щось, чого не знала я?

На іншому кінці запала тиша.

— Я зробила те, що вважала правильним.

— Ти завжди так кажеш.

— Адріане…

— Я повертаюся. І цього разу ти мені все розповіси.

Він завершив дзвінок.

Та перш ніж завести двигун, помітив нове повідомлення.

Від Елізи.

«Адріане, нам потрібно поговорити про твого брата».

Він прочитав його двічі.

Потім набрав її номер.

Недоступна.

Він спробував ще раз.

Нічого.

— Елізо, тільки не це…

Він натиснув на газ.

Я сиділа на підлозі біля дивана, розклавши перед собою всі фотографії та записи, які встигла зібрати.

Старший брат.

Ці слова не давали мені спокою.

Я відкрила пошуковик і ввела ім’я Адріана разом із прізвищем його родини. Знайшла кілька старих світських статей, фотографії благодійних вечорів, згадки про бізнес Волшів.

На одній фотографії Маргарет стояла поруч із двома молодими чоловіками.

Один із них був Адріан.

Інший — вищий, із темним волоссям та такими самими сірими очима.

Під фотографією стояв підпис:

«Родина Волшів на щорічному благодійному вечорі. Маргарет Волш із синами — Адріаном та Ніколасом».

Ніколас.

Я натиснула на ім’я.

Сторінка не відкрилася.

Я спробувала знайти його окремо, але більшість посилань вели на старі публікації, які вже не існували.

Ніби хтось навмисно стер його з історії.

Раптом телефон завібрував.

Невідомий номер.

«Не шукай Ніколаса Волша».

Я відчула, як по спині пробігли мурашки.

Надійшло ще одне повідомлення.

«Він помер три роки тому».

Я підняла голову.

Три роки тому.

Того самого року, коли загинула Вікторія.

Я набрала Адріана, але він не відповідав. Тоді написала йому:

«Я знайшла фотографію. У тебе є брат. Ніколас. Чому ти мені не розповів?»

Відповідь прийшла майже відразу.