Поки ти мене не знищиш

12. Людина за дверима

Не відчиняй

— Відчини, Елізо. Нам потрібно поговорити про Вікторію.

Я завмерла посеред коридору.

За дверима стояла людина, яка знала її ім’я. Людина, яка знала про лист. І, судячи з повідомлення на моєму телефоні, та, якій я точно не мала довіряти.

Телефон знову завібрував.

Невідомий номер: Не відчиняй. Що б вона не сказала — не вір їй.

Я повільно перевела погляд на дверне вічко.

У тьмяному світлі під’їзду стояла жінка в темному пальті. Її волосся було зібране в недбалий пучок, а обличчя здавалося блідим і втомленим. Вона озиралася через плече, наче боялася, що хтось прийшов за нею.

— Я знаю, що ти там, — знову озвалася вона. — І знаю, що ти знайшла лист.

Я стиснула телефон у руці.

— Хто ви?

Жінка замовкла.

— Александра.

Це ім’я нічого мені не говорило. Принаймні спочатку.

А потім я згадала останні слова з повідомлення, яке отримала кілька хвилин тому.

Александра. Жінка, яка зникла в ніч смерті Вікторії.

Мене пройняв холод.

— Чому я маю вам вірити?

— Не маєш. І правильно робиш, що не довіряєш незнайомцям. Але якщо не впустиш мене, можливо, ніколи не дізнаєшся, чому Вікторія насправді загинула.

— Ви знали її?

— Я була її подругою.

— Тоді чому зникли?

За дверима почулося важке зітхання.

— Тому що боялася опинитися на її місці.

Ці слова змусили мене відступити на крок.

Я хотіла зателефонувати Адріану. Хотіла почути його голос, переконатися, що з ним усе гаразд. Але повідомлення стверджувало, що він за сотні кілометрів від мене.

Я набрала його номер.

Гудок.

Другий.

Третій.

Відповіді не було.

— Елізо, — тихо промовила Александра. — Я не прийшла завдати тобі шкоди. Але ми не самі.

— Що це означає?

— Подивися у вікно.

Я не поворухнулася.

— Подивися!

У її голосі вперше пролунала справжня паніка.

Я обережно підійшла до вікна й відсунула край штори.

Чорна машина все ще стояла біля під’їзду.

Тільки тепер біля неї був чоловік.

Він дивився просто на мої вікна.

А коли я помітила його, він підняв руку й повільно помахав мені.

Наче знав, що я дивлюся.

Я різко відсахнулася.

— Хто це? — прошепотіла я.

— Людина, яка шукає те саме, що й ми.

— Що саме?

Александра наблизилася до дверей.

— Синю коробку.

Моє серце пропустило удар.

— Звідки ви знаєте про неї?

— Тому що саме я сховала її під старими нотами.

За сотні кілометрів звідси Адріан сидів у машині, намагаючись зосередитися на дорозі.

Він уже кілька разів телефонував Елізі, але вона не відповідала. Спочатку він вирішив, що вона заснула або просто не чує телефону. Та тривога, яка з’явилася в його грудях, не зникала.

Телефон засвітився.

Невідомий номер.

На екрані з’явилася фотографія.

Еліза стояла біля вікна своєї квартири. Знімок зробили з вулиці, крізь скло.

Під фотографією було лише одне речення:

Ти вже вдруге можеш не встигнути.

Адріан різко загальмував біля узбіччя.

На мить він перестав чути навіть шум двигуна.

Три роки тому він отримав дзвінок від Вікторії й не відповів.

Три роки тому він бачив машину на узбіччі й не зупинився.

Він заплющив очі, намагаючись відігнати спогади.

— Ні, — прошепотів він. — Тільки не знову.

Телефон задзвонив.

Невідомий номер.

— Хто це? — різко запитав Адріан.

— Ти справді думаєш, що минуле можна поховати й забути? — пролунав жіночий голос.

Адріан напружився.

Він знав цей голос.

Не міг повірити, що чує його знову.

— Хто ти?

— Невже забув мене, Адріане?

Він міцніше стиснув телефон.

— Александра?

На тому кінці запала тиша.

— Отже, пам’ятаєш.

— Де ти була всі ці роки?

— Там, де ти не міг мене знайти.

— Що відбувається? Чому ти надсилаєш мені фотографії Елізи?

— Я не надсилала тобі фотографію.

Адріан завмер.

— Що?

— Послухай мене уважно. Я не знаю, хто стежить за Елізою, але якщо вона зараз у твоїй квартирі…

— Вона не зі мною!

— Тоді ти вже запізнюєшся.

Зв’язок обірвався.

Адріан кілька секунд дивився на екран, а потім розвернув машину.

Він мав повернутися.

Не через почуття провини. Не через привид Вікторії.

А через Елізу.

Цього разу він не дозволить страху вирішувати за нього.

— Відійдіть від дверей, — наказала я, хоча голос тремтів.

— Добре. Я відійду. Але спочатку подивися на це.

Під дверима з’явився невеликий конверт.

Я не поспішала його брати.

— Що там?

— Фотографія. На звороті написано те, що Вікторія просила мене ніколи не забувати.

Я нахилилася, підняла конверт і зачинила внутрішні двері коридору за собою, ніби це могло захистити мене від небезпеки.

Усередині лежала стара фотографія.

На ній були троє: Вікторія, молодий Адріан і незнайома мені жінка — Александра.

Вони стояли біля невеликого будинку, сміючись. Адріан обіймав Вікторію за плечі, а Александра тримала в руках синю коробку.

На звороті почерком Вікторії було написано:

«Якщо колись правда вийде назовні, шукай ту, яка залишилася з таємницею. Вона знає, чому я боялася повертатися додому».

Я перечитала слова двічі.

— Чому Вікторія боялася повертатися додому? — запитала я.

— Тому що хтось із найближчих людей брехав їй.

— Даніель?

— Даніель був лише частиною проблеми.

Я відчула, як у мене холонуть пальці.

— Хто ще?

Александра не відповіла відразу.

— Ти закохана в Адріана?

Запитання застало мене зненацька.

— До чого тут це?

— До всього. Якщо ти його любиш, мусиш знати, що він не єдина людина, яка приховувала правду тієї ночі.

— Він розповів мені про аварію. Він шкодує, що не зупинився.

— Він розповів тобі, що бачив Вікторію перед аварією. Але чи розповів, хто зателефонував йому за кілька хвилин до цього?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше