Не відчиняй
— Відчини, Елізо. Нам потрібно поговорити про Вікторію.
Я завмерла посеред коридору.
За дверима стояла людина, яка знала її ім’я. Людина, яка знала про лист. І, судячи з повідомлення на моєму телефоні, та, якій я точно не мала довіряти.
Телефон знову завібрував.
Невідомий номер: Не відчиняй. Що б вона не сказала — не вір їй.
Я повільно перевела погляд на дверне вічко.
У тьмяному світлі під’їзду стояла жінка в темному пальті. Її волосся було зібране в недбалий пучок, а обличчя здавалося блідим і втомленим. Вона озиралася через плече, наче боялася, що хтось прийшов за нею.
— Я знаю, що ти там, — знову озвалася вона. — І знаю, що ти знайшла лист.
Я стиснула телефон у руці.
— Хто ви?
Жінка замовкла.
— Александра.
Це ім’я нічого мені не говорило. Принаймні спочатку.
А потім я згадала останні слова з повідомлення, яке отримала кілька хвилин тому.
Александра. Жінка, яка зникла в ніч смерті Вікторії.
Мене пройняв холод.
— Чому я маю вам вірити?
— Не маєш. І правильно робиш, що не довіряєш незнайомцям. Але якщо не впустиш мене, можливо, ніколи не дізнаєшся, чому Вікторія насправді загинула.
— Ви знали її?
— Я була її подругою.
— Тоді чому зникли?
За дверима почулося важке зітхання.
— Тому що боялася опинитися на її місці.
Ці слова змусили мене відступити на крок.
Я хотіла зателефонувати Адріану. Хотіла почути його голос, переконатися, що з ним усе гаразд. Але повідомлення стверджувало, що він за сотні кілометрів від мене.
Я набрала його номер.
Гудок.
Другий.
Третій.
Відповіді не було.
— Елізо, — тихо промовила Александра. — Я не прийшла завдати тобі шкоди. Але ми не самі.
— Що це означає?
— Подивися у вікно.
Я не поворухнулася.
— Подивися!
У її голосі вперше пролунала справжня паніка.
Я обережно підійшла до вікна й відсунула край штори.
Чорна машина все ще стояла біля під’їзду.
Тільки тепер біля неї був чоловік.
Він дивився просто на мої вікна.
А коли я помітила його, він підняв руку й повільно помахав мені.
Наче знав, що я дивлюся.
Я різко відсахнулася.
— Хто це? — прошепотіла я.
— Людина, яка шукає те саме, що й ми.
— Що саме?
Александра наблизилася до дверей.
— Синю коробку.
Моє серце пропустило удар.
— Звідки ви знаєте про неї?
— Тому що саме я сховала її під старими нотами.
За сотні кілометрів звідси Адріан сидів у машині, намагаючись зосередитися на дорозі.
Він уже кілька разів телефонував Елізі, але вона не відповідала. Спочатку він вирішив, що вона заснула або просто не чує телефону. Та тривога, яка з’явилася в його грудях, не зникала.
Телефон засвітився.
Невідомий номер.
На екрані з’явилася фотографія.
Еліза стояла біля вікна своєї квартири. Знімок зробили з вулиці, крізь скло.
Під фотографією було лише одне речення:
Ти вже вдруге можеш не встигнути.
Адріан різко загальмував біля узбіччя.
На мить він перестав чути навіть шум двигуна.
Три роки тому він отримав дзвінок від Вікторії й не відповів.
Три роки тому він бачив машину на узбіччі й не зупинився.
Він заплющив очі, намагаючись відігнати спогади.
— Ні, — прошепотів він. — Тільки не знову.
Телефон задзвонив.
Невідомий номер.
— Хто це? — різко запитав Адріан.
— Ти справді думаєш, що минуле можна поховати й забути? — пролунав жіночий голос.
Адріан напружився.
Він знав цей голос.
Не міг повірити, що чує його знову.
— Хто ти?
— Невже забув мене, Адріане?
Він міцніше стиснув телефон.
— Александра?
На тому кінці запала тиша.
— Отже, пам’ятаєш.
— Де ти була всі ці роки?
— Там, де ти не міг мене знайти.
— Що відбувається? Чому ти надсилаєш мені фотографії Елізи?
— Я не надсилала тобі фотографію.
Адріан завмер.
— Що?
— Послухай мене уважно. Я не знаю, хто стежить за Елізою, але якщо вона зараз у твоїй квартирі…
— Вона не зі мною!
— Тоді ти вже запізнюєшся.
Зв’язок обірвався.
Адріан кілька секунд дивився на екран, а потім розвернув машину.
Він мав повернутися.
Не через почуття провини. Не через привид Вікторії.
А через Елізу.
Цього разу він не дозволить страху вирішувати за нього.
— Відійдіть від дверей, — наказала я, хоча голос тремтів.
— Добре. Я відійду. Але спочатку подивися на це.
Під дверима з’явився невеликий конверт.
Я не поспішала його брати.
— Що там?
— Фотографія. На звороті написано те, що Вікторія просила мене ніколи не забувати.
Я нахилилася, підняла конверт і зачинила внутрішні двері коридору за собою, ніби це могло захистити мене від небезпеки.
Усередині лежала стара фотографія.
На ній були троє: Вікторія, молодий Адріан і незнайома мені жінка — Александра.
Вони стояли біля невеликого будинку, сміючись. Адріан обіймав Вікторію за плечі, а Александра тримала в руках синю коробку.
На звороті почерком Вікторії було написано:
«Якщо колись правда вийде назовні, шукай ту, яка залишилася з таємницею. Вона знає, чому я боялася повертатися додому».
Я перечитала слова двічі.
— Чому Вікторія боялася повертатися додому? — запитала я.
— Тому що хтось із найближчих людей брехав їй.
— Даніель?
— Даніель був лише частиною проблеми.
Я відчула, як у мене холонуть пальці.
— Хто ще?
Александра не відповіла відразу.
— Ти закохана в Адріана?
Запитання застало мене зненацька.
— До чого тут це?
— До всього. Якщо ти його любиш, мусиш знати, що він не єдина людина, яка приховувала правду тієї ночі.
— Він розповів мені про аварію. Він шкодує, що не зупинився.
— Він розповів тобі, що бачив Вікторію перед аварією. Але чи розповів, хто зателефонував йому за кілька хвилин до цього?
#739 в Сучасна проза
#464 в Молодіжна проза
романтика, багатий хлопець і звичайна дівчина, ревнощі та таємниці
Відредаговано: 16.11.2026