Поки ти мене не знищиш

11. Лист, який не мав бути прочитаний

«Можна пробачити людині її минуле. Можна прийняти її помилки. Але як залишитися поруч, коли правда змушує сумніватися в усьому, у що ти вірила?»

Еліза прокинулася від відчуття тепла.

Адріан лежав поруч, обіймаючи її за талію. Його обличчя було зовсім близько, волосся розтріпалося, а на губах залишився ледь помітний слід усмішки.

Вона кілька секунд просто дивилася на нього.

Важко було повірити, що цей чоловік, який зазвичай здавався холодним і неприступним, міг бути таким спокійним уві сні.

Еліза обережно прибрала пасмо волосся з його чола.

— Ти надто красивий для людини, яка приносить стільки проблем, — прошепотіла вона.

— Я все чув.

Еліза здригнулася.

Адріан розплющив очі й усміхнувся.

— Доброго ранку, красуне.

— Ти спав!

— А ти вирішила скористатися моєю беззахисністю, щоб обговорювати мою зовнішність?

— Саме так.

— І що ж ти вирішила?

Вона спробувала відсунутися, але він міцніше обійняв її.

— Що ти нестерпний.

— А ще?

— Самозакоханий.

— Продовжуй. Мені подобається.

Еліза засміялася й сховала обличчя в його грудях.

Він поцілував її у волосся.

— Я хочу, щоб ти частіше так сміялася.

— Як?

— Так, ніби тобі більше нічого не болить.

Її усмішка стала тихішою.

— А я хочу, щоб ти частіше так усміхався. Ніби тобі не потрібно бути сильним щосекунди.

Адріан подивився на неї.

— Можливо, поруч із тобою мені це й не потрібно.

Вона торкнулася його щоки.

— Тоді залишайся таким.

Він нахилився й поцілував її.

Цього разу Еліза не думала про Вікторію, Даніеля чи таємничі повідомлення. Вона просто дозволила собі бути щасливою.

Хоча б кілька хвилин.

Телефон Адріана завібрував на тумбочці.

Він неохоче відірвався від її губ і простягнув руку.

Поглянувши на екран, він миттєво перестав усміхатися.

— Щось сталося? — запитала Еліза.

— Ні. Просто робота.

Він відклав телефон.

Але вона помітила, як напружилися його пальці.

— Адріане.

— Що?

— Ти знову брешеш?

Він подивився їй в очі.

Потім зітхнув.

— Мені написала Маргарет.

Еліза сіла на ліжку.

— Мати Вікторії?

Він кивнув.

— Вона попросила мене не приїжджати сьогодні.

— Чому?

— Сказала, що знайшла лист Вікторії.

Еліза відчула, як усередині все стиснулося.

— І що ще?

Адріан кілька секунд мовчав.

— Вона написала, що ти не повинна про нього знати.

Еліза відвела погляд.

Отже, Маргарет знала про її існування.

І чомусь вважала, що правду потрібно приховати саме від неї.

— Можливо, вона просто не хоче втягувати мене в цю історію, — тихо сказала Еліза.

— Можливо.

— Ти поїдеш до неї?

— Так.

Він узяв її руку.

— Але я не хочу, щоб ти почувалася зобов'язаною їхати зі мною. Це моя історія, Елізо. І я не збираюся змушувати тебе проходити через усе це.

Вона подивилася на нього.

— А якщо я сама хочу бути поруч?

— Тоді я буду щасливий.

Еліза усміхнулася.

— Отже, поїдемо разом.

Адріан поцілував її пальці.

— Ти впевнена?

— Ні. Але я все одно хочу.

Він засміявся.

І цього разу вона побачила в його очах не страх, а щось набагато тепліше.

Надію.

Будинок Маргарет стояв на тихій вулиці, оточеній старими деревами.

Коли Адріан зупинив автомобіль біля воріт, Еліза помітила, як він змінився.

Його плечі напружилися, погляд став відстороненим.

Він знову перетворювався на того Адріана, який ховав почуття за холодною маскою.

Еліза взяла його за руку.

— Я тут.

Він повернув голову.

— Знаю.

— І я нікуди не зникну лише тому, що сьогодні почую щось неприємне.

Адріан стиснув її долоню.

— Ти навіть не уявляєш, як багато для мене означають ці слова.

Вони вийшли з машини й попрямували до будинку.

Двері відчинилися майже відразу.

На порозі стояла Маргарет.

Вона була елегантною жінкою приблизно п'ятдесяти років із втомленими очима й сивими пасмами у волоссі.

Побачивши Адріана, вона не усміхнулася.

— Ти все-таки прийшов.

— Я не міг не прийти.

Її погляд перемістився на Елізу.

— А це…

— Еліза Беннет, — відповіла дівчина. — Я зустрічаюся з Адріаном.

Маргарет уважно роздивлялася її.

— Я знаю.

Еліза здивовано підняла брови.

— Звідки?

— Даніель розповідав про тебе.

Адріан миттєво напружився.

— Він приходив до вас?

— Так.

— Коли?

— Учора ввечері.

Адріан зробив крок уперед.

— Що він хотів?

Маргарет відступила, пропускаючи їх до будинку.

— Не тут. Проходьте.

У вітальні пахло кавою й старими книжками.

На камінній полиці стояла фотографія Вікторії. Вона усміхалася, дивлячись кудись убік, і здавалася такою живою, що Еліза на мить забула: цієї дівчини вже немає.

Маргарет помітила її погляд.

— Вона любила фотографуватися, — тихо сказала жінка. — Особливо тоді, коли думала, що ніхто не дивиться.

Еліза обережно сіла.

Адріан залишився стояти.

— Ви казали, що знайшли лист.

Маргарет кивнула.

— Він був у синій коробці. Я не відкривала її три роки.

— Чому?

Жінка подивилася на нього.

— Тому що боялася прочитати те, що не зможу пережити.

Адріан опустив очі.

— Я розумію.

— Ні, Адріане. Не розумієш.

Її голос здригнувся.

— Ти пішов далі. Почав працювати, будувати своє життя, намагався забути. А я залишилася в будинку, де кожна річ нагадувала мені про доньку. Я щодня прокидалася й думала, чи могла зробити щось інакше. Чи могла помітити, що їй погано. Чи могла зупинити її того вечора.

Еліза відчула, як серце стискається.

Маргарет витерла очі.

— А потім я знайшла цей лист.

Вона дістала з шухляди білий конверт.

На ньому було написано одне ім'я.

Адріан.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше