10. Те, що приховує Даніель

«Іноді найбільше болю завдає не зрада людини, яку ти кохаєш. А усвідомлення того, що хтось інший роками вирішував, яку правду ти маєш право знати».

Еліза перечитувала повідомлення вже, мабуть, двадцятий раз.

«Не вір Даніелю. Він був останнім, хто бачив Вікторію живою».

Номер був незнайомий. Жодного імені, жодного пояснення.

Лише речення, яке могло змінити все.

Вона сіла на диван, підтягнула ноги до грудей і притиснула телефон до долоні.

Ще вчора її найбільшою проблемою було те, що вона починала закохуватися в чоловіка, якого не могла до кінця зрозуміти.

Сьогодні вона вже не знала, чи можна довіряти людині, яка називала себе його ворогом.

Адріан поїхав.

Вона дозволила йому піти, хоча кожна частинка її душі хотіла зупинити його, обійняти й сказати, що вони впораються.

Але вона розуміла: зараз він потребував часу.

І, можливо, уперше за багато років йому доведеться зіткнутися з минулим сам на сам.

Телефон знову завібрував.

Еліза здригнулася.

Номер був той самий.

Невідомий номер: Якщо хочеш дізнатися правду, знайди старий щоденник Вікторії.

Еліза повільно випросталася.

Еліза: Хто ви?

Відповідь надійшла майже миттєво.

Людина, яка запізнилася на три роки.

Еліза відчула, як по шкірі пробігли мурашки.

Еліза: Де знайти щоденник?

Цього разу довелося чекати кілька хвилин.

Нарешті екран засвітився.

У будинку її батьків. Але якщо Адріан дізнається, що ти його шукаєш, він спробує тебе зупинити.

Еліза похитала головою.

— Та що ж ви всі приховуєте? — прошепотіла вона.

Вона не знала, хто стоїть за цими повідомленнями.

Не знала, чи можна вірити незнайомцеві.

Але знала одне.

Вона більше не збиралася залишатися осторонь історії, яка вже почала руйнувати її життя.

Адріан сидів у своєму кабінеті, не вмикаючи світла.

На столі лежала стара фотографія.

Вікторія сміялася, тримаючи в руках паперову чашку кави. На її щоці виднівся маленький слід шоколаду, який Адріан колись витер пальцем, перш ніж поцілувати її.

Він пам'ятав той день.

Пам'ятав її сміх.

Пам'ятав, як вона сказала, що колись хоче побачити океан.

Вони так і не поїхали.

Він завжди знаходив причини відкласти подорож.

А тепер у нього не залишилося навіть можливості попросити вибачення.

Адріан узяв телефон і відкрив контакти.

Палець зупинився на імені, яке він не наважувався набрати багато років.

Маргарет Беннет.

Мати Вікторії.

Він довго дивився на екран.

Потім натиснув виклик.

— Алло?

Жіночий голос був тихим і втомленим.

— Місіс Беннет. Це Адріан Волш.

На іншому кінці запала тиша.

— Я знаю, хто це.

Він заплющив очі.

— Мені потрібно поговорити з вами про Вікторію.

— Тобі знадобилося три роки, щоб захотіти поговорити про мою доньку?

— Я знаю, що не маю права просити вас про це.

— Тоді навіщо телефонуєш?

Адріан стиснув телефон.

— Я дізнався дещо, чого не знав раніше.

— Що саме?

Він не відразу знайшов слова.

— Вона могла бути вагітною.

На тому кінці дроту почулося різке вдихання.

— Хто тобі це сказав?

— Даніель.

Маргарет довго мовчала.

А потім промовила:

— Приїжджай завтра.

— Ви знаєте щось?

— Я знаю набагато більше, ніж ти думаєш, Адріане.

Його серце забилося швидше.

— Чому ви не сказали мені раніше?

— Тому що ти був останньою людиною, яку моя донька хотіла бачити тієї ночі.

Адріан відчув, як усередині все похололо.

— Що?

— Приїжджай завтра. І цього разу, якщо хочеш почути правду, не перебивай мене.

Вона поклала слухавку.

Адріан залишився сидіти в темряві.

Він усе життя вважав, що найгірше вже сталося.

Що Вікторія померла, а він залишився жити з провиною.

Але тепер з'явилася можливість, що навіть його спогади про останню ніч були неповними.

І він боявся дізнатися, що ще приховувало минуле.

Телефон засвітився.

Повідомлення від Елізи.

«Ти вдома?»

Він одразу відповів.

«Ні. Але зі мною все гаразд. А ти?»

Вона прочитала повідомлення, проте не відповіла.

Адріан подивився на екран.

Щось було не так.

Він відчував це.

І вперше за довгий час боявся не минулого.

Він боявся, що може втратити майбутнє.

Наступного дня Еліза стояла перед старим будинком на околиці міста.

Вона знайшла адресу через відкриті оголошення про продаж нерухомості й кілька старих фотографій, які вдалося відшукати в інтернеті.

Будинок родини Беннетів давно не використовувався.

Високий паркан заріс плющем, фарба на воротах потріскалася, а в саду стояли дерева, чиї гілки майже повністю закривали вікна.

Еліза не знала, чи справді тут можна знайти щоденник.

І не знала, чи не пошкодує про те, що прийшла.

Вона дістала телефон.

Повідомлення від невідомого номера містило код від невеликої скриньки біля бічних дверей.

Еліза вагалася.

Потім набрала цифри.

Замок клацнув.

Усередині лежав старий ключ.

— Це вже починає нагадувати поганий детектив, — прошепотіла вона.

Вона відчинила двері.

Будинок зустрів її запахом пилу, старого дерева й чогось ледь солодкого.

У коридорі висіли сімейні фотографії.

На одній із них Вікторія стояла поруч із жінкою, яку Еліза впізнала з телефонної розмови Адріана.

Маргарет.

Еліза зупинилася перед фотографією.

Вікторія усміхалася, обіймаючи матір за плечі.

Вона виглядала щасливою.

Звичайною дівчиною, яка мала мрії, плани й усе життя попереду.

Еліза відчула дивний сум.

Вона ніколи не зустрічала Вікторію, але вже знала про неї більше, ніж хотіла.

І що більше дізнавалася, то менше розуміла, чому люди, які нібито любили її, приховували правду.