«Найболючіша правда — та, яка змушує сумніватися не лише в людині, яку кохаєш, а й у власних почуттях до неї».
Еліза майже не спала тієї ночі.
Щоразу, заплющуючи очі, вона бачила обличчя Адріана. Його погляд, коли він розповідав про Вікторію. Його голос, коли він зізнався, що боїться її втратити. Його губи, які востаннє торкнулися її перед тим, як він пішов.
І те кляте повідомлення.
«Ти почула лише його версію».
Еліза ненавиділа таємниці. Особливо ті, що стосувалися людей, яким вона починала довіряти.
Колись вона вже повірила чоловікові, який обіцяв ніколи не завдавати їй болю. Вона пам'ятала, чим це закінчилося: безсонними ночами, сльозами у ванній кімнаті й постійним запитанням до самої себе, чому вона дозволила комусь переконати її, що вона недостатньо хороша.
Вона поклялася більше ніколи не повторювати цієї помилки.
Але Адріан…
Адріан був зовсім іншим.
Принаймні їй хотілося в це вірити.
О сьомій ранку телефон засвітився на тумбочці.
Адріан: Ти прокинулася?
Еліза довго дивилася на екран, перш ніж відповісти.
Еліза: Так.
Повідомлення від нього надійшло майже миттєво.
Адріан: Я не спав.
Еліза: Чому?
Цього разу він відповідав довше.
Адріан: Тому що востаннє, коли я відпустив людину, яку кохав, не сказавши їй усього, я більше ніколи її не побачив.
Еліза відчула, як защемило серце.
Еліза: Ти не можеш звинувачувати себе в усьому, що сталося.
Адріан: Можливо. Але я можу відповідати за те, що роблю зараз.
Вона перечитала це повідомлення кілька разів.
Адріан: Я хочу побачити тебе сьогодні.
Еліза прикусила губу.
Вона знала, що має відповісти. Знала, що їй потрібно зустрітися з ним, подивитися йому в очі, переконатися, що між ними ще залишилося щось справжнє.
Але вона також знала, що ввечері піде на зустріч із Даніелем.
І не могла сказати Адріану про це.
Еліза: Побачимося пізніше.
Вона відклала телефон і відчула, як провина повільно осідає всередині.
Тепер вона теж мала таємницю.
І це їй зовсім не подобалося.
19:03. Старе кафе на Рівер-стріт
Кафе виявилося маленьким і майже порожнім.
За вікнами повільно падав осінній дощ. Жовте світло ламп відбивалося в темному склі, а з динаміків лунала тиха джазова мелодія.
Еліза прийшла на три хвилини раніше.
Вона вибрала столик у кутку, замовила чай і поклала телефон поруч.
Можливо, це помилка.
Думка з'являлася знову й знову.
Вона могла просто піти. Заблокувати номер. Повернутися додому й зробити вигляд, що нічого не сталося.
Але тоді питання залишилися б без відповідей.
О 19:07 двері кафе відчинилися.
Даніель.
Він зняв чорне пальто, струсив краплі дощу й одразу знайшов її поглядом.
На його обличчі з'явилася усмішка.
Така знайома.
Колись ця усмішка змушувала Елізу забувати про всі образи. Тепер вона лише нагадувала про те, скільки часу їй знадобилося, щоб перестати боятися його повідомлень.
Даніель підійшов до столика.
— Елізо.
— Даніелю.
— Ти зовсім не змінилася.
— А ти все ще вважаєш, що маєш право з'являтися в моєму житті, коли тобі заманеться.
Він засміявся й сів навпроти.
— Я скучив за твоїм характером.
— А я ні за чим не скучила.
Усмішка повільно зникла з його обличчя.
— Ти стала жорсткішою.
— Ні. Я просто більше не дозволяю тобі поводитися зі мною так, ніби мої почуття нічого не варті.
Даніель відкинувся на спинку стільця.
— Адріан добре на тебе вплинув.
— Ми зустрілися не для того, щоб говорити про мої стосунки.
— Тоді перейдемо до справи.
Він дістав із внутрішньої кишені конверт і поклав його на стіл.
Еліза не торкнулася його.
— Що це?
— Те, що Адріан мав показати тобі ще вчора.
— Якщо це правда, чому ти не сказав йому все сам?
Даніель посміхнувся без найменшого тепла.
— Тому що Адріан Волш чудово вміє приховувати те, що йому невигідно.
— Не відповідай запитанням на запитання.
— Бачу, ти вже навчилася сперечатися з ним.
— Даніелю!
Він підняв руки.
— Гаразд. Відкрий конверт.
Еліза повільно розірвала край.
Усередині лежали дві фотографії та аркуш паперу.
На першій фотографії була молода жінка з довгим каштановим волоссям. Вона стояла біля автомобіля й сміялася, прикривши очі від сонця.
Вікторія.
Еліза впізнала її з фотографій, які колись бачила в інтернеті.
На другій фотографії були Вікторія та Адріан.
Вони стояли біля того самого автомобіля. Він обіймав її за талію, а вона дивилася на нього так, ніби весь світ для неї існував лише в його очах.
Еліза відчула дивний біль у грудях.
Ревнощі до минулого були безглуздими.
Вона це розуміла.
Але бачити чоловіка, якого ти починаєш кохати, поруч із жінкою, яку він утратив, — зовсім не те саме, що просто чути її ім'я.
— Що я маю тут побачити? — запитала вона.
Даніель підсунув до неї аркуш.
— Дату.
Еліза поглянула на папір.
Це була копія старого повідомлення, надрукованого на аркуші.
«Не приїжджай за мною. Я не хочу тебе бачити. Мені потрібно побути самій».
Під повідомленням стояла дата.
День аварії.
— Вікторія надіслала це Адріану? — запитала Еліза.
— Так.
— Він мені розповів, що вони посварилися.
— Він розповів тобі зручну версію. Не всю історію.
Еліза підняла голову.
— І що ти хочеш, щоб я подумала? Що він убив її?
— Ні.
Даніель уперше за весь вечір перестав усміхатися.
— Я хочу, щоб ти зрозуміла: Адріан знав, що Вікторія була в небезпеці.
— Звідки?
#717 в Сучасна проза
#453 в Молодіжна проза
романтика, багатий хлопець і звичайна дівчина, ревнощі та таємниці
Відредаговано: 16.11.2026