«Найстрашніші таємниці — не ті, які ми приховуємо від інших. А ті, за які досі караємо самих себе».
Еліза сиділа на краю дивана, стискаючи телефон у долонях.
Повідомлення незнайомця не виходили з голови.
Запитай його, чому він звернув на тебе увагу.
Запитай, що сталося з дівчиною, яку він кохав до тебе.
Вона намагалася переконати себе, що це лише чиїсь брудні ігри. Можливо, Даніель просто хотів зруйнувати її нові стосунки, бо не міг змиритися з тим, що вона нарешті пішла від нього.
Але одна річ не давала їй спокою.
Адріан не заперечував.
Він лише запитав, звідки вона дізналася про ту дівчину.
Отже, вона існувала.
І він справді щось приховував.
Три короткі удари у двері змусили Елізу здригнутися.
Вона підвелася й підійшла до дверей. Крізь вічко побачила Адріана.
Він стояв на сходовому майданчику без парасолі, хоча надворі йшов дощ. Чорне пальто промокло на плечах, волосся було вологим, а обличчя здавалося ще холоднішим, ніж зазвичай.
Еліза відчинила двері.
— Ти швидко приїхав.
— Я не міг залишитися там, знаючи, що ти думаєш про мене.
Вона відступила, пропускаючи його всередину.
Адріан зняв пальто, повісив його біля дверей і повернувся до неї. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.
— Ти обіцяв мені правду, — тихо сказала Еліза.
— Пам'ятаю.
— Тоді розкажи все.
Він провів долонею по обличчю й опустив погляд.
Вперше відтоді, як вона його знала, Адріан Волш здавався чоловіком, який не мав жодного уявлення, що робити далі.
— Її звали Вікторія.
Еліза мовчала.
— Ми зустрічалися майже три роки. Я думав, що знаю її краще, ніж будь-кого у своєму житті. Вона була єдиною людиною, поруч із якою мені не потрібно було вдавати, що я завжди контролюю ситуацію.
Він криво всміхнувся, але в цій усмішці не було нічого веселого.
— Вона казала, що я надто багато працюю, надто мало говорю й поводжуся так, ніби весь світ мені щось винен. І знаєш, що найгірше?
— Що?
— Вона мала рацію.
Адріан підійшов до вікна. Дощ повільно стікав по склу, розмиваючи вогні нічного міста.
— Я постійно відкладав наші плани. Вечері, поїздки, навіть звичайні вечори разом. Мені здавалося, що все можна надолужити пізніше. Що вона нікуди не дінеться.
Він замовк.
Еліза відчула, як усередині неї повільно стискається щось болісне.
— Що з нею сталося?
Адріан довго не відповідав.
— Одного вечора ми посварилися. Вона хотіла поговорити зі мною, а я знову обрав роботу. Сказав їй те, про що потім шкодував щодня.
— Що саме?
Він повернувся до неї.
— Що втомився від її постійних вимог. Що не можу весь час бути поруч. Що, якщо їй щось не подобається, вона може піти.
Еліза затамувала подих.
— І вона пішла?
— Так.
Адріан опустив очі.
— Тієї ночі вона потрапила в автомобільну аварію.
У кімнаті запала тиша.
Еліза прикрила губи рукою.
— Боже…
— Вона померла в лікарні наступного ранку.
Його голос не здригнувся. Але саме це налякало Елізу найбільше. Він говорив так, ніби повторював ці слова самому собі сотні разів і давно навчився вимовляти їх без сліз.
— Адріане… мені дуже шкода.
— Не треба.
— Я не кажу це з жалю.
— А я не хочу, щоб ти мене жаліла.
Він відвернувся.
— Я не був за кермом. Я не спричинив ту аварію. Я це знаю. Лікарі, поліція, навіть її батьки казали мені, що я не винен. Але я все одно думаю про те, що якби того вечора просто вислухав її… якби не дозволив їй піти засмученою… якби хоча б зателефонував…
Він різко замовк.
Еліза повільно підійшла до нього.
— Ти не міг знати, що станеться.
— Саме це я й повторюю собі щоночі.
Він нарешті подивився на неї.
— А потім перестав підпускати людей близько. Вирішив, що почуття роблять тебе слабким. Що краще нікого не любити, ніж знову пережити щось подібне.
— І ти справді в це повірив?
— Я намагався.
— Але не зміг.
Адріан насупився.
— Що?
— Не зміг не відчувати. Інакше ти б зараз не стояв тут, не дивився на мене так, ніби я можу зникнути будь-якої миті.
Він нічого не відповів.
Еліза відчула, що її очі наповнюються слізьми. Не через Вікторію. І навіть не через те, що Адріан кохав когось до неї.
А через те, що він так довго ніс цей біль сам.
Та співчуття не могло заглушити інше запитання.
— Чому ти звернув увагу саме на мене?
Його обличчя змінилося.
І цього разу він не відвів погляду.
— Тому що спочатку ти мені нагадала її.
Еліза завмерла.
Наче хтось повільно витягнув із неї все повітря.
— Що?
— Не зовнішністю. Ти зовсім не схожа на Вікторію. Але в тобі було щось… — Він заплющив очі, підбираючи слова. — Ти дивилася на мене так, ніби бачила не мої гроші, не моє прізвище й не те, що я можу тобі дати. Ти бачила мене. І це мене дратувало.
— Тому ти вирішив наблизитися до мене?
— Спочатку я хотів зрозуміти, чому ти мене так зачіпаєш.
— А потім?
Він зробив крок до неї.
— А потім я почав чекати на твої повідомлення. Шукати тебе поглядом у кімнаті. Злитися, коли ти сміялася з кимось іншим. І думати про тебе тоді, коли мав би думати про все що завгодно, тільки не про тебе.
Еліза відчула, як серце болісно вдарилося об ребра.
— Ти порівнював мене з нею?
— Ні. Спочатку я боявся, що роблю це. Але ти не Вікторія, Елізо. Ти ніколи нею не була.
— А якщо я стану для тебе ще однією людиною, яку ти втратиш?
Адріан повільно видихнув.
— Саме цього я боюся найбільше.
— Тоді навіщо ти впустив мене у своє життя?
Він подивився їй просто в очі.
— Тому що, коли ти поруч, я вперше за довгий час хочу не просто існувати.
Еліза відчула, як усередині щось розривається.
Вона хотіла обійняти його. Хотіла сказати, що він не сам. Хотіла притиснутися до нього й забути про всі запитання.
#704 в Сучасна проза
#448 в Молодіжна проза
романтика, багатий хлопець і звичайна дівчина, ревнощі та таємниці
Відредаговано: 16.11.2026