Еліза Беннет
Я ніколи не любила вечірок.
Надто гучна музика, надто багато незнайомих людей і надто багато усмішок, за якими часто ховалося зовсім не те, що хотілося показати.
Але Софі вважала, що мені потрібно частіше виходити з дому.
— Ти не можеш усе життя сидіти над своїми малюнками! — заявила вона, стоячи перед моєю шафою. — Тобі дев'ятнадцять, Елізо. Дев'ятнадцять! Ти маєш ходити на вечірки, знайомитися з людьми, танцювати й робити дурниці!
— Я малюю. Це теж чудово.
— Звісно. Але малювати можна й завтра. А сьогодні ми йдемо розважатися.
Я зітхнула.
— Софі…
— Навіть не починай. До речі, Адріан теж буде.
Я завмерла.
Вона повільно повернула голову й усміхнулася так, ніби щойно виграла мільйон.
— О-о-о. Оце так збіг.
— Ти спеціально це зробила?
— Я? Ніколи!
Я кинула в неї подушку.
Вона розсміялася й утекла до ванної, залишивши мене саму з думками, які я зовсім не хотіла мати.
Адріан.
Останні кілька днів він поводився так, що я починала забувати, яким холодним і відстороненим він був на початку нашого знайомства.
Він телефонував мені перед сном.
Запитував, як минув день.
Іноді надсилав фотографії речей, які, на його думку, могли мене зацікавити.
А вчора, коли я поскаржилася, що в мене болить рука після кількох годин малювання, він привіз мені вечерю й змусив відпочити.
«Ти не можеш постійно забувати про себе, Беннет», — сказав він тоді.
І я мало не поцілувала його просто на порозі.
Мало не.
Тому що я пообіцяла собі не поспішати.
Я хотіла дізнатися, ким він був насправді.
А не закохуватися в образ, який сама собі вигадала.
— Елізо! Ти готова?
Я подивилася на сукню, яку Софі залишила на ліжку.
Чорну. Елегантну. З відкритими плечима й тонким поясом на талії.
Я всміхнулася.
Гаразд.
Якщо вже йти на вечірку, то хоча б мати гарний вигляд.
І якщо Адріан помітить мене…
Що ж.
Це буде виключно його проблема.
Адріан Волш
— Ти сьогодні якийсь дивний.
Я кинув на Джеймса короткий погляд.
— Дякую за спостереження.
— Ні, я серйозно. Ти перевіряєш телефон кожні тридцять секунд.
— І що?
— Чекаєш повідомлення від Елізи?
Я промовчав.
Джеймс розсміявся.
— Боже, це навіть гірше, ніж я думав.
— У тебе немає інших справ?
— Є. Але спостерігати за твоїм падінням у прірву кохання набагато цікавіше.
Я повільно повернув голову.
— Ще одне слово, і ти підеш додому пішки.
— Ми приїхали на моїй машині.
— Тоді я викличу тобі таксі.
Джеймс підняв руки.
— Добре, добре. Мовчу.
Я знову подивився на телефон.
Повідомлення від Елізи досі не було.
Я знав, що вона прийде.
Софі сказала Джеймсу, а той, звісно, негайно повідомив мені.
Але я не збирався зізнаватися, що вже двадцять хвилин думаю про те, у чому вона буде одягнена.
Це було смішно.
Я ніколи не переймався тим, що вдягали жінки, з якими проводив час.
Мені було байдуже, хто на них дивився.
Байдуже, кому вони усміхалися.
Байдуже, чи залишалися вони після вечірки.
Але з Елізою все було інакше.
Мені хотілося бути причиною її усмішки.
Хотілося, щоб вона шукала мене поглядом у натовпі.
І, якщо вже бути абсолютно чесним, мені хотілося, щоб сьогодні вона танцювала тільки зі мною.
— Ти розумієш, що це ненормально? — запитав Джеймс.
— Що саме?
— Ти дивишся на двері так, ніби зараз увійде твоя майбутня дружина.
Я відпив води.
— Ти забагато говориш.
— А ти забагато закохуєшся.
Я нічого не відповів.
Тому що вперше в житті не був упевнений, що хочу заперечувати.
Еліза Беннет
Щойно ми ввійшли до будинку, я зрозуміла, що Софі не перебільшувала.
Музика гриміла настільки голосно, що я відчула її ритм у грудях. У вітальні танцювали люди, на кухні хтось сміявся, а біля сходів стояла компанія, яка, здається, вже встигла обговорити всіх присутніх.
— Не загуби мене! — крикнула Софі.
— Це ти не загуби мене!
Вона підморгнула й потягнула мене до вітальні.
Я ще не встигла озирнутися, як побачила його.
Адріан стояв біля барної стійки разом із Джеймсом.
Чорна сорочка, темні штани, трохи розкуйовджене волосся.
Він розмовляв із кимось, але щойно побачив мене, замовк.
Його погляд затримався на моєму обличчі, повільно ковзнув до плечей і знову повернувся до очей.
Я відчула, як щоки починають горіти.
Він щось сказав Джеймсу й рушив до мене.
— Беннет.
— Волше.
Він зупинився поруч.
— Ти сьогодні…
— Що?
Він ледь усміхнувся.
— Я намагаюся підібрати слова, які не змусять тебе думати, що я втратив здатність говорити.
Я засміялася.
— Це було б справді сумно.
— Дуже.
Він нахилився трохи ближче, щоб я почула його крізь музику.
— Ти прекрасна, Елізо.
Я на мить забула, що хотіла відповісти.
Адріан не усміхався самовпевнено. Не жартував. Не намагався перетворити комплімент на чергову гру.
Він просто сказав те, що думав.
— Дякую, — тихо відповіла я.
Його погляд пом'якшав.
— Ходімо потанцюємо?
Я вже збиралася погодитися, коли позаду почувся чоловічий голос.
— Елізо?
Я обернулася.
І світ ніби зупинився.
Ні.
Тільки не він.
Людина з минулого
— Привіт, красуне.
Я не могла поворухнутися.
Переді мною стояв чоловік, якого я сподівалася більше ніколи не побачити.
Даніель.
Він виглядав майже так само, як раніше. Та сама впевнена усмішка. Той самий погляд, який колись змушував мене думати, що я для нього особлива.
А потім я дізналася правду.
І все, у що я вірила, розсипалося.
— Що ти тут робиш? — запитала я.
Він знизав плечима.
— Мене запросили. А ти?
Я не відповіла.
#730 в Сучасна проза
#464 в Молодіжна проза
романтика, багатий хлопець і звичайна дівчина, ревнощі та таємниці
Відредаговано: 16.11.2026