3. Поцілунок, якого не мало бути

Адріан Волш
Я ненавидів, коли мені перечили. Ненавидів, коли хтось намагався грати зі мною в ігри. І найбільше ненавидів те, що Еліза Беннет могла одним поглядом зруйнувати весь мій самоконтроль.
Вона стояла навпроти мене, схрестивши руки на грудях. Її очі блищали від гніву, а на щоках проступив ледь помітний рум'янець.
— Ти не маєш права вказувати мені, з ким спілкуватися! — випалила вона.
Я сперся долонями об стіл і нахилився вперед.
— Тоді перестань поводитися так, ніби тобі байдуже, що я думаю.
— А чому мене має хвилювати твоя думка, Адріане?
Її слова вдарили сильніше, ніж я хотів визнавати.
Чому?
Гарне запитання.
Я й сам не знав відповіді. Принаймні тієї, яку був готовий озвучити.
Ще місяць тому вона була для мене просто черговою дівчиною, яка не боялася дивитися мені в очі. Дівчиною, яка сперечалася зі мною, відмовлялася виконувати мої забаганки й чомусь завжди знаходила спосіб вивести мене із себе.
А тепер я ловив себе на тому, що шукаю її погляд у кожній кімнаті.
Що помічаю, коли вона втомлена.
Що запам'ятовую її улюблену каву.
Що мене дратує кожен чоловік, який змушує її сміятися.
І це починало мене лякати.
— Ти справді хочеш знати, чому мене це хвилює? — запитав я.
— Ні. Знаєш що? Мені вже набридло.
Вона розвернулася до дверей.
— Елізо.
Вона не зупинилася.
— Елізо, я сказав, зачекай.
— А я сказала, що мені набридло! — Вона різко обернулася. — Ти постійно з'являєшся в моєму житті, вирішуєш, що мені робити, з ким говорити, куди йти. Ти поводишся так, ніби я твоя власність!
— Я ніколи не казав, що ти моя власність.
— Тобі й не потрібно! Ти дивишся на мене так, ніби я вже щось тобі винна!
Я завмер.
Вона важко дихала. Її голос тремтів, але вона не відводила очей.
— Знаєш, що найгірше? — продовжила вона тихіше. — Я іноді справді починаю думати, що тобі не байдуже. А потім ти знову поводишся так, ніби я для тебе ніхто.
Ці слова змусили мене замовкнути.
Тому що вона мала рацію.
Я давав їй надію, а потім ховався за холодністю. Наближався, коли не міг витримати відстані, і відштовхував, коли починав відчувати щось справжнє.
Я не знав, як бути поруч із нею, не втрачаючи контролю.
Але ще менше я знав, як витримати думку, що одного дня вона піде.
— Подивися на мене, — попросив я.
— Навіщо?
— Будь ласка.
Здається, це слово здивувало нас обох.
Еліза повільно підняла очі.
Я зробив крок до неї, але зупинився, залишивши між нами відстань.
— Ти думаєш, що мені байдуже?
— А хіба ні?
Я гірко всміхнувся.
— Якби ж то.
— Що це означає?
Я провів рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки.
Як пояснити їй, що вона стала першою людиною за довгий час, перед якою я не міг удавати, ніби мені нічого не потрібно?
Як сказати, що її мовчання болить сильніше за будь-які образи?
Як зізнатися, що я вже давно програв цю гру, хоча досі вдавав переможця?
— Це означає, що ти зводиш мене з розуму, Елізо.
Вона здивовано кліпнула.
— Я нічого не роблю.
— Саме в цьому й проблема.
Між нами запала тиша.
Я дивився на її губи, а потім знову підняв погляд до очей. Мені хотілося поцілувати її. Настільки сильно, що я ледь стримував бажання скоротити останні сантиметри між нами.
Але я не хотів, щоб вона подумала, ніби поцілунок може замінити слова, яких я так довго уникав.
— Якщо я зараз тебе поцілую, — тихо промовив я, — ти, мабуть, зненавидиш мене ще сильніше.
— Не вирішуй за мене, що я відчуватиму.
Її голос став майже шепотом.
Я повільно підняв руку, але зупинився, не торкнувшись її.
— Скажи, якщо не хочеш, щоб я наближався.
Вона дивилася на мене кілька довгих секунд.
А потім сама зробила крок уперед.
Цього було достатньо, щоб я зрозумів: вона теж цього хоче.
Я обережно торкнувся її щоки. Еліза заплющила очі на мить, і цей маленький жест розтопив щось усередині мене.
— Ти мене ненавидиш? — запитав я.
Вона ледь усміхнулася.
— Зараз? Дуже.
— Чудово. Принаймні в чомусь ми з тобою згодні.
Вона тихо засміялася.
І я пропав.
Тому що саме цей сміх я хотів чути знову й знову.
Я нахилився до неї, залишаючи їй можливість відсторонитися.
Вона не відступила.
Наші губи зустрілися.
Спочатку це був ледь відчутний, майже несміливий поцілунок. Наче ми обоє боялися, що варто зробити зайвий рух — і все зникне.
Але Еліза поклала долоню мені на груди й відповіла на поцілунок.
І я зрозумів, що більше не хочу прикидатися.
Я притягнув її ближче, обережно обіймаючи за талію. Вона торкнулася пальцями мого волосся, і я забув усі слова, які колись здавалися мені такими важливими.
Залишилися тільки вона.
Її тепло.
Її подих.
І це прокляте відчуття, ніби я нарешті знайшов щось, про втрату чого боятимуся все життя.
Коли ми відсторонилися, Еліза не відпустила мене відразу.
Я притулився чолом до її чола, заплющивши очі.
— Чорт, — видихнув я.
— Що? — прошепотіла вона.
Я розплющив очі й подивився на неї.
— Ти.
Вона насупилася.
— Що я?
— Ти — моя найбільша проблема, Беннет.
— А ти — найсамовпевненіший придурок, якого я зустрічала.
Я усміхнувся.
— І все ж ти мене поцілувала.
— Не змушуй мене шкодувати про це.
Усмішка повільно зникла з мого обличчя.
Я прибрав пасмо волосся з її щоки.
— Не змушуватиму.
І вперше за довгий час я сказав правду, не намагаючись приховати її за сарказмом.
Еліза відступила на крок.
— Мені потрібно йти.
Я хотів попросити її залишитися. Хотів знову поцілувати. Хотів сказати, що не готовий відпускати її навіть на хвилину.
Але цього разу я не став її зупиняти.
Вона дійшла до дверей і вже взялася за ручку, коли обернулася.
— Адріане?
— Так?
— Цей поцілунок нічого не змінює.
Я кивнув, хоча всередині все стислося.
— Звісно.
Вона пішла.
Двері зачинилися.
Я залишився сам посеред кімнати, дивлячись на місце, де вона щойно стояла.
І тоді нарешті визнав те, від чого тікав увесь цей час.
Я починав закохуватися в Елізу Беннет.
І найгірше було навіть не це.
Найгірше — я вже не уявляв, як повернутися до життя, у якому її не було.
Я ще не знав, що одного дня саме мої почуття стануть причиною її сліз.
І що дівчина, яку я щойно поцілував, колись дивитиметься на мене так, ніби я зруйнував усе, що вона мала.
Але тієї ночі я думав лише про одне.
Я хотів поцілувати її знову.
І знову.
І знову.