2. Не дивись на мене так

Еліза

Якби хтось сказав мені вранці, що до кінця дня я захочу задушити одного конкретного хлопця, я б попросила уточнити його ім'я.

Тепер уточнювати не було потреби.

Адріан Волш.

Звісно.

— Ти серйозно не знала, хто він такий? — запитала дівчина, яка сиділа поруч зі мною в їдальні.

Її звали Софі. Ми познайомилися на першій парі, коли я випадково сіла на її шарф. Вона виявилася милою, балакучою і, судячи з усього, знала про всіх у Блеквуді більше, ніж вони самі.

— Софі, я вже відповідала на це запитання.

— Але ти сказала йому, що він має говорити «будь ласка»!

— І що?

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно зізналася у вбивстві.

— Ти або найсміливіша дівчина в цій академії, або зовсім не цінуєш власне життя.

— Можна обидва варіанти?

Софі розсміялася.

Я теж усміхнулася.

Уперше за останні кілька тижнів мені здалося, що, можливо, тут усе буде не так погано.

А потім у їдальні стало тихо.

Не повністю. Просто розмови навколо нас поступово стихли, і я помітила, як кілька дівчат одночасно повернули голови до входу.

— Тільки не обертайся, — прошепотіла Софі.

Звісно, я обернулася.

Адріан Волш щойно увійшов до їдальні.

Чорна сорочка. Темні штани. Годинник на зап'ясті.

І та сама виразна байдужість на обличчі.

Він ішов поруч із двома хлопцями, слухаючи щось, що говорив один із них. Дівчата проводжали його поглядами. Одна навіть поправила волосся, коли він проходив повз.

Він не помітив жодної.

Або вдав, що не помітив.

— Він завжди такий? — запитала я.

— Який?

— Наче щойно купив усіх присутніх разом із будівлею.

Софі пирснула.

І саме тоді Адріан повернув голову.

Наші погляди зустрілися.

Я першою відвернулася.

Не тому, що зніяковіла.

Просто не хотіла давати йому привід думати, що він мене цікавить.

— Елізо, — прошепотіла Софі.

— Що?

— Він іде сюди.

Я заплющила очі.

Господи, дай мені терпіння.

— Белл.

Я підняла голову.

Адріан стояв біля нашого столика, тримаючи в руці склянку води.

— Волш.

Його погляд ковзнув до місця поруч зі мною.

— Тут вільно?

Я озирнулася.

У величезній їдальні було щонайменше двадцять вільних місць.

— Ні.

Він подивився на порожній стілець.

Потім знову на мене.

— На ньому нікого немає.

— Ти швидко вчишся.

За сусіднім столиком хтось засміявся.

Адріан навіть не повернув голови.

Він відсунув стілець і сів.

Я повільно поклала виделку на тарілку.

— Ти завжди робиш те, що тобі заманеться?

— Зазвичай.

— Як сумно.

— Чому?

— Бо колись ти зустрінеш людину, якій буде байдуже до твоїх грошей, прізвища й того, наскільки ти красивий.

Він нахилив голову.

— Ти говориш про себе?

— Я говорю про людство загалом.

Кутик його губ ледь помітно піднявся.

І я раптом зрозуміла, що його усмішка небезпечніша за його холодний погляд.

Бо він був красивим, коли не намагався здаватися жахливим.

А це мене дратувало ще більше.

— Ти завжди так багато говориш? — запитав він.

— Тільки коли хтось ставить дурні запитання.

Він тихо засміявся.

Не посміхнувся.

Саме засміявся.

Я завмерла на секунду.

Бо цей звук зовсім не пасував хлопцеві, який дивився на весь світ так, наче світ завинив перед ним.

Адріан помітив мою реакцію.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся на мене.

— Перевіряю, чи це справді ти.

— І який результат?

Я піднялася, забравши піднос.

— Розчарування.

Я пішла, не озираючись.

Адріан не зупинив мене.

Але коли я вже була біля виходу, почула його голос:

— Елізо!

Я обернулася.

Він сидів за столом, спираючись ліктями на коліна.

— Побачимося завтра.

— Не можу дочекатися, — відповіла я з найсолодшою усмішкою, на яку була здатна.

І пішла.

Адріан

— Ти усміхаєшся.

Я перевів погляд на Нейтана.

— Ні.

— Щойно усміхався.

— Тобі здалося.

— Адріане, я знаю тебе сім років. За цей час ти тричі посміхнувся щиро. Двічі — коли твій батько впав у басейн, і один раз — коли ми розбили його улюблений автомобіль.

— Ти закінчив?

— Ні. Мені дуже цікаво, що такого зробила ця дівчина.

Я подивився в бік дверей, крізь які зникла Еліза.

— Нічого.

— Тоді чому ти прийшов сюди, якщо зазвичай обідаєш у своєму кабінеті?

Я повільно повернув голову.

Нейтан підняв руки.

— Добре. Мовчу.

Він помовчав приблизно три секунди.

— Вона тобі подобається.

— Ще одне слово, і я викину тебе з вікна.

— Ми на першому поверсі.

— Я знайду вище.

Нейтан розсміявся.

Я відкинувся на спинку стільця й дістав телефон.

На екрані було повідомлення від батька.

Батько: «Сьогодні о 19:00. Не запізнюйся. Нам потрібно обговорити твоє майбутнє».

Я заблокував екран.

Моє майбутнє.

Ніби я колись мав право його обирати.

Я знову подумав про Елізу.

Про те, як вона дивилася на мене без страху.

Про те, як сміялася.

Про те, що на мить мені захотілося залишитися в їдальні лише тому, що вона сиділа там.

Це було безглуздо.

Я не знав її.

І не збирався дізнаватися.

Принаймні саме так я сказав собі.

Пізніше того вечора

Еліза

Дощ почався раптово.

Я стояла біля головного входу академії, дивлячись на темне небо, і подумки проклинала себе за те, що не взяла парасолю.

Мама затримувалася на роботі, а автобус мав приїхати лише за двадцять хвилин.

Чудово.

Я притиснула пальто до грудей і зробила крок під дощ.

— Ти збираєшся йти пішки?

Я впізнала голос раніше, ніж повернула голову.

— А ти збираєшся переслідувати мене до кінця життя?

Адріан стояв біля чорного автомобіля.