Глава 14

Подруги образилися на мене через те, що я нічого не сказала про нього.

— Ляля, ти серйозно? — обурюється Христя. — Чому ти мовчала про такого красеня?

— Так, — підхоплює Оля. — Катаєшся з таким хлопцем після балу і навіть слова нам не сказала. Так подруги не роблять.

— Ми познайомилися прямо перед балом, — знизую плечима. — Коли я мала вам розповісти?

— Та ладно!

— Ти нас розігруєш.

Дівчата недовірливо переглядаються.

— Я серйозно, — кажу твердо. — Навіщо мені таке вигадувати?

Я розповідаю їм, як плакала на сходах біля під’їзду, як він підійшов і запропонував допомогу.

Звісно, я не кажу про свої дивні здогадки.
Не розповідаю, що мені іноді здавалося, ніби я бачила його і раніше.
Що він міг бути тим самим байкером, який прогнав тих хлопців.

І точно мовчу про те, що інколи у мене виникало відчуття — він просто спостерігає.

— Нічого собі, — свистить Христя. — А по ньому й не скажеш, що він з тих, хто допомагає.

— Чому? — дивуюся.

— Ну… не знаю.

Дівчата знову переглядаються.

— Ляля, ну видно ж який він, — каже Оля. — У нього точно відбою від дівчат немає. Мажор сто відсотків.

— Ти бачила його годинник? — підключається інша.

— Я тоді взагалі мало що бачила, — нервово усміхаюся.

Навіть якби й бачила — я все одно не зрозуміла б, скільки це коштує.

— Такі годинники носять президенти.

— Вони коштують як машина!

— А його куртка? Це ж явно бренд.

— Віка казала, що у неї щелепа відпала, коли вона її побачила.

Дівчата ще довго обговорюють це, а мені стає трохи ніяково.

Ну так. Дорогі речі. І що з того?

— Як його звати? — питає Христина.

— Він не сказав.

— Взагалі?

— Ні.

— І ти навіть не спитала?

— Спитала. Але він тільки усміхнувся.

— Ну тоді як ти його називаєш?

Я на секунду задумуюся.

— Ніяк, — знизую плечима. — Просто… він.

— Ого, — сміється Оля. — Таємничо.

— І коли ваше наступне побачення?

Це питання запускає нову хвилю.

— Ляля, він писав?

— Дзвонив?

— У тебе є його номер?

— Ні.

— Як це — ні?

— У мене немає його номера, — розводжу руками. — І мого він теж не взяв.

— Дивно…

— Дуже дивно.

— Може ти щось зробила?

— Чимось йому не сподобалась?

Я тільки зітхаю.

— Може ми ще побачимось… але я не думаю, що скоро.

— Чому?

— Не знаю.

Я ледве відбиваюся від їхніх питань.

Але наступного дня все починається знову.

І через день.

І через тиждень.

Він справив справжній фурор після весняного балу.
Про нього говорять мої однокласники, учні з інших класів, навіть старшокласники.

І чомусь усі питають саме мене.

Потім повертається Христинка.

І, звісно, знову вимагає історію.

— Ляля, ну розповідай, — каже вона. — Хто він?

— Ніхто, — відмахуюся. — Ми бачилися один раз.

— Один раз?

— Так.

— І ти поїхала з ним на байку на всю ніч?

Я кривлюся.

— Це звучить гірше, ніж було.

— Ляля, ти розумієш, що такі хлопці не дивляться на звичайних дівчат?

Я знизу плечима.

Він не виглядав людиною, якій взагалі важливо, хто перед ним.

— Скажи чесно, — тихіше додає Христя. — У вас щось було?

— Ти серйозно?

— Ну…

— Ми навіть не цілувалися.

— Та ладно, — сміється вона. — Такі хлопці не тримаються за ручки.

— Все, досить.

Я більше нічого не пояснюю.

Бо сама до кінця не розумію, що це було.

Так, я поїхала з майже незнайомим хлопцем.

Так, провела з ним ніч.

Це звучить безглуздо.

Мені просто пощастило, що батьки нічого не дізналися.
Коли я повернулася додому, їх ще не було.

У мами була нічна зміна,
у тата — аврал на роботі.

— До речі, — раптом каже Христя. — Ти чула про Женю?

— Що?

— Вона їде.

— На літо?

— Назавжди.

Я здивовано дивлюся на неї.

— У її батька клініка збанкрутувала. Якісь борги. Вони продають усе і переїжджають у село, звідки її мама.

Я більше не бачила Женю після весняного балу.

Ходили чутки про нервовий зрив, про домашнє навчання.

Але при цьому її бачили в кафе і магазинах.
І виглядала вона цілком щасливою.

— Дивна історія, — каже Христя. — У них же все було ідеально.

Я мовчу.

— До речі… — додає вона. — А як тобі її хлопець?

— Ваня?

— Ну так.

— Ніяк.

— Він, між іншим, питав про тебе.

— Що?

— Чи підеш ти з ним на побачення.

— Ти жартуєш.

— Абсолютно ні.

Через кілька днів Ваня справді запрошує мене на побачення. Я відмовляюся. Кажу, що багато навчання.І це правда.Але є ще одна причина.

Я чекаю.

Його.

Літо минає швидко.

Здається, тільки почалося — і вже вересень.Холодні ранки.Нові підручники.
І дивне відчуття, ніби має статися щось важливе.

Але нічого не відбувається. Він не з’являється. Я більше не бачу широкої фігури в темному капюшоні.
Ніхто не стоїть у тіні.

Ніхто не дивиться на мене так, як дивився він. Наче мене знає.Він просто зник.

Але чому? Він же обіцяв.

Я намагаюся про це не думати.
Занурююсь у навчання, у книжки.

Тільки кожного разу, коли десь поруч чується рев мотоцикла,
моє серце все одно здригається.

Далі буде глава від нашого таємничого незнайомця❤️