Глава 12

— Погано, — каже він і різко відсувається, обриваючи цей… контакт.

— Що «погано»? — видихаю, взагалі не розуміючи.

Я притискаю долоню до губ і одразу відчуваю, які вони гарячі. Палають так, ніби він поцілував мене по-справжньому. А він же… навіть не поцілував. Лише торкнувся крізь тканину. Але відчуття таке, наче мене накрило хвилею і тепер я не знаю, куди подітися.

У мене ніколи не було поцілунків. Я не знаю, як це має бути. Я тільки слухала подружок — вони розповідали, сміялися, сперечалися, хто як «відчував». А мені завжди здавалося, що це… ну, дивно. І навіть трохи гидко. Типу — чужий рот. Слина. Мікроби. Я ж навіть з чужої склянки чай не могла допити. А тут…

І ось мій мозок, який роками був такий: «ні, дякую», — раптом дав збій.

У мене всередині коле розчарування.

Що за маячня?
Я… хочу, щоб він зняв цю бандану й поцілував мене нормально?

У мене горять не лише губи — щоки теж. Все лице палає. Я відчуваю себе повною дурепою. Ми знайомі менше доби. Я його не знаю. Що він про мене подумає? Що я кидаюся на першого красивого хлопця, який проявив трохи уваги?

Жах.

І ще гірше — якщо він справді той, хто стежив за мною. То це взагалі… як? Нормально? Закохатися в того, хто переслідував?

Стоп. Ляля. Досить.

Я навіть думати не хочу про «закохатися», про «стосунки», про все це. Я просто… я просто не хочу, щоб ця ніч закінчувалась. І мене це лякає.

— Погано, що я не можу забрати тебе, — каже він.

— Куди?.. — я округляю очі.

— А куди б ти хотіла?

Запитання збиває з ніг.

— У якому сенсі? — бурмочу.

— Назви місце, — спокійно каже він. — Країну. Місто. Де ти була або куди хочеш.

Я зависаю.

Я нікуди не їздила. Ну хіба в село до родичів. І все. Я бачила інші країни тільки в передачах і на картинках. А щоб реально уявити себе там… Та це ж звучить як фантазія.

— Море, — випалюю. — Я ніколи не бачила моря.

По-справжньому. Не на фото й не в телевізорі.

— А океан?.. Ти бачив океан?

Він дивиться на мене дивно. Ніби думає щось своє. Ніби оцінює. Від цього мені ще більше ніяково, але я не відводжу погляд.

— Бачив, — відповідає. — Нічого особливого.

— Як це «нічого»? — мені навіть прикро. — А повітря? Солоне. Вітер. Хвилі… Стоїш, заплющуєш очі — і ніби ти…

— Пірат? — хмикає він.

— Так! — я аж оживаю. — Я недавно читала книжку… там був капітан, який став піратом не тому, що хотів. Просто так склалося. Він мстився за сім’ю, а вороги були справжніми злочинцями.

— І чим закінчилося?

— Він переміг. І… — я трохи сміюся. — І зустрів дівчину. Закохався. Одружився.

— Цікаво, — каже він. — Розкажи ще.

Я не впевнена, що йому реально цікаво. Він ніби дивиться кудись повз мене. Але коли я додаю деталей, він раптом ставить уточнювальні питання. Кидає короткі коментарі. І я розумію: він слухає. Справді.

Мені стає тепліше від цього. Дивно, але факт.

Я вже майже доходжу до кінця, і між нами виникає коротка пауза.

Тоді він каже:

— Я сьогодні маю поїхати.

У мене всередині щось провалюється.

— Поїхати?.. Куди?

— Є справи, — відповідає ухильно. — Але через кілька місяців я повернуся. Закінчу все і приїду за тобою.

— У тебе… іспити? — намагаюся пожартувати.

— Типу того, — кидає він.

— До осені встигнеш?

— Встигну.

— А як же університет?

— Я туди не повернуся, — каже він. — Якщо все піде як треба.

— Ти вступатимеш в інший?

Він мовчить секунду, а тоді говорить спокійно, наче це найпростіша річ у світі:

— Спочатку я хочу поїхати до моря. Або до океану. З тобою.

— Ой, ні, — я одразу хитаю головою. — Я ж буду вчитися.

— На вихідні полетимо.

— Полетимо?.. — у мене брови лізуть догори. — Ти зараз серйозно?

— Боïшся літака?

— Я не знаю, — чесно кажу. — Я ніколи не літала. І… слухай, мама мене не відпустить. Тато теж. Та й у мене не буде грошей на квитки.

— Я оплачу, — каже він так, ніби говорить про каву. — І з твоїми батьками домовлюся.

— Ні, не вийде, — нервово сміюся. — Вони не погодяться. Може… наступного літа. Якщо ми ще будемо спілкуватися. Нам треба… ну… краще пізнати одне одного. Я не можу поїхати з тобою, майже нічого про тебе не знаю.

Я замовкаю, бо його погляд раптом стає важчим. Я не знала, що погляд може так тиснути. Наче повітря стало густим.

Мені страшно. Але не так, як тоді, коли на мене нападали. І не так, як у басейні.

Це інший страх. Ніби він — небезпека. Але він же і захист.

Я йому довіряю. І це бісить.

— Хто ти? — шепочу. — Як ти мене знайшов?

— Це не важливо.

— А що тоді важливо?

Він робить крок ближче. Я відчуваю це навіть без дотику.

— Я тебе не віддам.