Глава 11

— Молодець, — різко кидаю я й одразу відвертаюся, складаю руки на грудях. Це виходить якось автоматично — ніби я справді можу так відгородитися від нього. І від усього, що з ним пов’язано.

Поняв він. Чудово просто.

А я, між іншим, теж хотіла б хоч щось зрозуміти. Хоч трохи.
Хоча… ні. Уже не хочу.

Мене втомили загадки.

А раптом це взагалі якась схема?
Така собі тактика для знайомств.

Згадую, як Тіна якось розповідала про форуми в інтернеті, де хлопці обговорюють, як «правильно» підкатувати до дівчат. Там навіть назви є — типу «гаряче–холодно». Сьогодні — холодний і різкий, завтра — уважний і турботливий. Спочатку зачепити, потім дати надію.

Може, вся ця таємничість — просто прийом?

Дивно, але на початку я мріяла лише про одне — щоб він зник і залишив мене в спокої. А тепер мені важко уявити, що скоро настане ранок і нам доведеться розійтися назавжди.

Значить, схема працює.

Таємничий незнайомець. Закрите обличчя. Недосказаність.
Це чіпляє. І дратує. І не відпускає.

«Одна ніч», — так він казав.
А тепер раптом — однієї ночі мало.

Чому?
Захотілося погратися? Потягнути за ниточки?

— Сідай, — каже він і кидає свою шкіряну куртку мені під ноги.

— Ні, дякую, — хитаю головою. — Я постою.

— До ранку?

— Хоч до ранку. Або взагалі піду додому.

— Пішки?

— Думаєш, я така слабка? — хмурюся. — Не дійду?

— Думаю, ти не знаєш дороги назад.

— Ось і перевіримо, — бурмочу.

Я дратуюся, сама не знаю чому. Він не насміхається, не тисне. І, що найгірше, він має рацію. Я й справді не уявляю, як звідси вибратися.

Він робить дивний рух ногою — ніби підсікає мене.

Я не встигаю нічого зрозуміти, як опиняюся сидячи на його куртці. Він сідає поруч, просто на землю.

— Ти що, штовхнув мене?! — обурююся.

— Уперта, — коротко відповідає.

Це зовсім не схоже на образ «благородного рятівника». Усадити силоміць — таке собі.

Я вже відкриваю рот, щоб висловити все, що думаю, але замовкаю, бо він нахиляється до моєї ноги й обережно проводить пальцями по пластиру на щиколотці.

— Кров, — каже. — Треба змінити.

Я дивлюся, як він це робить, мов зачарована. Наче й хочу отямитися, але виходить слабко. Він рухається впевнено, без метушні.

— Ти що, на медика вчишся? — питаю.

— З чого ти взяла?

Його брова ледь піднімається, і я помічаю свіжий шрам. Глибокий. Новий.

Я несвідомо торкаюся його пальцем.

Як я не помітила раніше?

— Мені здалося, що тут кров, — виправдовуюся й одразу відсмикую руку, ніби обпеклася.

— Мої рани швидко загоюються, — каже він з легкою усмішкою. — Як і кістки.

У цих словах є щось тривожне.

— Ти ламав руку? — питаю.

— Та не тільки руку.

Він не уточнює. І я не хочу знати подробиці.

— Ти вправно з цим справляєшся, — кажу. — Тому й подумала про мед.

— Ні.

І мене накриває жаром з голови до ніг.

Він що, думки читає?

— Я вчуся зовсім в іншому університеті, — додає він.

А. Це просто відповідь. Можна видихнути.

— Де? — цікавлюся. Він мовчить, і я починаю тараторити: — Я зараз думаю, куди вступати. У столицю, мабуть, більше можливостей… Але вдома простіше, і батькам спокійніше…

Я зупиняюся.

Чудово. Я знову несу дурниці.

— Але ти не подумай, що я хочу до твого універу, — поспіхом додаю. — Просто… порівнюю варіанти.

Глибше вже нікуди.

— Неважливо, — каже він. — Ти все одно туди не вступиш.

— Чому це? — напружуюся. — Я добре вчуся. Готуюся до іспитів. Розраховую на високі бали.

— Річ не в оцінках.

— А в чому?

— Тобі там не місце, — після паузи каже він. — І це добре. У моєму універі розум — не головне. Там усе вирішують гроші й зв’язки.

Мажор.
Точно.

Одяг дорогий, байк серйозний. Просто я в таких речах не дуже розбираюся.

— А тобі там… подобається? — обережно питаю. — Якщо це престижне місце, то й викладачі мають бути сильні.

— Можливо, — байдуже кидає він. — Я туди не вчитися пішов.

— А навіщо?

— Вирішити питання.

— А потім?

— Вийти на волю.

— Ти говориш так, ніби це тюрма, — нервово сміюся.

— Якби ти бачила мій універ, — тягне він. — У в’язниці правила простіші.

— Ти жартуєш?

— Ти ніколи не дізнаєшся, — відрізає. — І це…

— І це добре? — перебиваю я.

І лише в цю мить усвідомлюю, що ми сидимо надто близько. Практично впритул.

Я ніколи не бачила такого погляду.

Темного. Важкого. Небезпечного.
І водночас — живого, палаючого.

Таким поглядом можна торкатися.
Наче лезом по шкірі.

Він трохи нахиляється вперед.

Або це світ зараз похитнувся й штовхнув нас одне до одного.

Наші губи торкаються крізь тканину бандани.

Без рухів.
Без поцілунку.

Лише збите дихання й тиша — гучна, майже болюча.

Я забуваю про все.Серце б’ється так, ніби хоче вирватися з грудей і шепоче: забери мене. Хоч на край світу. Хоч куди.