Глава 9

Холод пробирає крізь тонку тканину сукні, коли я сідаю на байк. Метал під долонями крижаний, і цей дотик миттєво вириває мене з теперішнього.

За пів року до Осіннього балу.

Того вечора я затрималась на заняттях з танців. Нічого надзвичайного — таке траплялося. Тренер довго ганяв нас по елементах, я втратила відчуття часу… і автобус.

Телефон сів саме тоді, коли я вийшла з комплексу.

Чудово.

Район тут був так собі — не катастрофа, але й не місце для нічних прогулянок. Я завжди намагалася не затримуватись, але цього разу варіантів не було.

— Одна вулиця, Ляля, — бурмочу собі під ніс. — Лише одна.

Попереду вже виднілась добре освітлена алея. Там — фонтани, лавки, парочки. Там безпечніше. Я навіть трохи видихнула.

Позаду залишились бари й забігайлівки, біля яких вічно товклися шумні компанії чоловіків, співали щось гидке й сміялись так, ніби їм належить усе місто.

Я пришвидшила крок. І тоді…Глухий удар.

Металеві двері під’їзду з гуркотом відчинились, ніби їх вибили ногою. Сміх. Гучний. П’яний.

Я не озираюсь. Не дивлюсь. Просто йду швидше.

Краєм ока бачу темні силуети.

Вони мене не помітять. Я проскочу. Ще трохи.

— Ей! Ти куди?! — лунає позаду свист.

Не до мене. Точно не до мене.

— Стій! — уже ближче.

Серце провалюється вниз.

Я додаю швидкості.

— Дивись, яка шустра, — регоче хтось. — І ноги нічого так.

— Куди ж ти тікаєш, цукерко? — інший голос. — Не бійся, ми ж добрі.

Я різко зупиняюсь.

Бо переді мною з темної арки відділяється тінь.

Велика. Чорна. Жива. Він стає просто переді мною, перекриваючи шлях.

— Молодці, хлопці, —  каже він. — Але я її перший побачив.

У мене стискається горло.

Перший побачив? Що це взагалі означає?

— Та йди до своєї Маринки, — рже хтось за моєю спиною. — Ти ж сам злився.

— Я сказав — я тут головний, — гарчить той, що переді мною. — Забули?

— Та спокійно, — хтось хмикає. — Пожартувати ж можна.

Вони сміються, щось перекидаються між собою, а в мене в вухах стоїть такий шум, що я майже не чую слів.

Я повільно обертаюсь.

Їх багато.

Я намагаюсь порахувати, але плутаюсь.

П’ять? Шість?

Усі старші. Студенти, мабуть. Від них тхне алкоголем і цигарками. Від цього запаху і від страху мене починає нудити.

Я відкриваю рот, але не можу вимовити жодного слова.

— Мовчиш? — глузливо питає хтось. — Язик проковтнула?

Сміх.

— Що за тупа футболка? — інший нахиляється ближче.

Чиясь рука торкається мого живота.

Я різко відскакую.

— Ого! — регочуть вони. — Дивись, як смикається.

— Скільки тобі років? — питає той, що стоїть переді мною. Його голос низький, липкий.

— Шістнадцять, — виривається з мене.

— Доросла, — він хмикає і робить крок ближче. — А вдягнена як дитина. Це що за мультики?

Він тягне мене за футболку.

— Не чіпай! — я штовхаю його руку й відступаю.

Спиною — в темряву.

— Дика, — він оскалюється. — Давно таких зухвалих не бачив. А ви, пацани?

— З неї б оцю маячню здерти, — хтось сміється. — Подивимось, яка вона хоробра тоді.

У мене темніє в очах.

І саме в цю секунду —

РЕВ.

Гучний. Грубий. Нереальний.

Мотоцикл пролітає повз, так близько, що вітер б’є в обличчя.

Надія спалахує… і тут же гасне.

Він не зупиняється.

Ні…

Але байк різко розвертається.

Фара засліплює. Світло ріже темряву, падає прямо на них.

— Ти що, осліп?! — кричить хтось.

Мотоцикл стає між мною і ними. Як стіна.

Байкер мовчить.Просто сидить. У чорному. У шоломі.

— Чувак, їдь собі, — нервово сміється один. — Це не твоє діло.

Байкер повільно піднімає скло шолома.

Я не бачу обличчя чітко. Темно. Але…

Вони бачать.

І все змінюється.

— Твою… — хтось шепоче.

— Пішли, — різко каже інший.

— Зараз.

Вони відступають. Швидко. Поспіхом. Зникають.

Байкер злазить, піднімає мою сумку й різко вкладає мені в руки.

Я відкриваю рот, але не встигаю сказати нічого.

Байк різко зривається з місця й пролітає повз мене, піднімаючи хвилю холодного повітря. Я навіть роблю крок назад, щоб не впасти. За секунду він уже далеко — тільки звук мотора ще кілька митей тримається в повітрі.

Я так і не сказала «дякую».

І, якщо чесно, не схоже, що йому це було потрібно.
Ніби я для нього — просто випадкова ситуація. Не більше.

Можливо, він зупинився не через мене.
Можливо, у нього з тими типами свої справи.
Або вони залізли не туди.
Хто знає, як тут усе влаштовано і хто за що відповідає.

Про це я думаю вже потім, коли виходжу на добре освітлену вулицю й швидко йду додому. Мені нарешті стає трохи спокійніше, але серце все одно не може заспокоїтися.

Більше я так не робитиму.
Не буду затримуватися після тренувань.
Не піду пішки, якщо є хоч найменший ризик.

Мені вистачило.

От тільки викинути його з голови не виходить.

Темний шолом.
Великий мотоцикл.
Низький голос.

Я згадую його навіть тоді, коли намагаюся заснути. І це дивно. Неправильно. Смішно.

Ми ж більше ніколи не побачимося.