Глава 8

Я не знаю, скільки ми стоїмо так — у суцільній темряві, надто близько одне до одного. Час ніби перестає існувати. Хвилини минають, але я їх не відчуваю.

Я відчуваю лише його.

Гаряче дихання біля скроні. Тепло великого, сильного тіла. Поруч із ним я здаюся собі зовсім крихітною.

Маленька. Малеча. Так він сказав.

Чому? Йому подобаються старші? У нього хтось є? Він у когось закоханий?

Питання спалахують і гаснуть, залишаючи після себе тільки попіл. Думки розсипаються.

Зрештою я перестаю думати взагалі. Не тягне порушувати тишу. Не хочеться руйнувати цей дивний, напружений спокій.

Нехай мить тягнеться. Нехай вона стане безкінечною.

І раптом — різкий свист.

Пронизливий, як удар по повітрю.

Потім — глухий вибух.

Я здригаюся і повертаю голову на звук. Ніч розривається розсипом іскор.

Північ.
Починається салют.

Із зали вибігають учні, хтось сміється, хтось кричить, хтось плескає. Шум накочує хвилею, але ми стоїмо трохи осторонь. Він обрав ідеальне місце — видно все, і водночас ніхто не лізе до нас.

До нас долітають уривки фраз, вибухи сміху, захоплені вигуки. Але навколо — простір. Наш простір.

Феєрверк розквітає в небі шаленими кольорами. Цього року він особливо яскравий — ніби хтось вирішив витратити весь запас світла одразу.

Я піднімаю голову — і завмираю.

Я бачу.

По-справжньому бачу.

Розкриті парасольки вогню, золоті каскади, сині спалахи, що розсипаються тисячами іскор. Кожну лінію. Кожен контур.

Я моргаю.

Не розпливається.

Я перевожу погляд убік — читаю напис на фасаді школи. Новий банер над входом:
«Осінній бал».

Далі — силуети однокласників. Вчителі. Обличчя не детальні, але це вже через відстань, а не через пелену перед очима.

Зір повернувся.

Серце підстрибує десь у горлі.

Я повільно, обережно повертаю голову до нього.

Якщо я обернуся ще трохи — я побачу його.
Розгадаю секрет.

— Ні, — каже він тихо, але так, ніби це не прохання.

Ніби він відчув мій порив ще до того, як я встигла поворухнутися.

— Що ти…

— Не обертайся.

Його великі долоні лягають мені на плечі. Стискають — не грубо, але впевнено. Так, що будь-яка спроба вирватися одразу здається безглуздою.

— Я хочу тебе побачити! — випалюю я.

— Ти вже побачила все, що я міг показати.

— Неправда! — зриваюся. — Ти що, боїшся? Чому саме мені заборонено дивитися на твоє обличчя? Я не бачу жодної нормальної причини!

— Вона є.

— Яка?!

Він нахиляється ближче. Його подих обпікає потилицю. По шкірі пробігають колючі мурашки — не від холоду. Від його близкості.

— Це для твоєї безпеки.

— Моєї? — нервово усміхаюся. — Мені щось загрожує? Ти можеш говорити нормально, а не загадками?

— Я поруч, — раптом каже він.

Я завмираю.

Я не можу зрозуміти. Це відповідь? Чи він має на увазі щось зовсім інше?

— Але я… — ковтаю повітря. — Я хочу тебе бачити. 

— Ні, — рвучко видихає він. — Так простіше.

— Ти помиляєшся, — я смикаюся, намагаючись обернутися.

Даремно.

— Ти не маєш права, — кажу тихіше. — Я не річ. 

Він мовчить.

— Я знаю, — нарешті відповідає. — Саме тому я не дивлюся тобі в очі.

По спині пробігає холод.

— Я зовсім тебе не розумію, — зізнаюся.

— Це добре.

Серце знову шалено калатає.

— Одна ніч, — відсторонено каже він, ніби говорить не до мене. — Час іще не вийшов.

— Що це означає?

— Я можу забрати тебе на край світу.

Я не встигаю нічого відповісти.

Щільна тканина торкається мого обличчя. Вузька смужка лягає на очі, і за мить на потилиці затягується вузол. Темрява стає абсолютною.

Я вдихаю — і завмираю.

Його запах огортає мене повністю. Гострий. Терпкий. Дерево, з нотками цитрусу… і диму. Сигаретного.

Тепер зрозуміло, чому в нього такий голос.

Я вже відкриваю рот, щоб сказати йому все, що знаю про шкоду куріння, але думки зникають у ту ж секунду.

Сильні руки обвивають моє тіло й легко відривають від землі.

Прокляття.
Я ж точно збиралася щось сказати.

— Ти мафіозний бос під прикриттям, — раптом випалюю я.

— Що? — він хмикає.

— А як інакше пояснити таку секретність? Усім можна тебе бачити, а мені — ні. Підозріло. Тоді ставлю на таємного спадкоємця мільярдера.

Яка нісенітниця.

Найрозумніше зараз — вирватися й втекти. Якщо не відпустить — закричати. Бо це ж повне безумство: незнайомий хлопець зав’язує мені очі й несе в невідомість.

Я все це розумію.

Але…
так не хочеться руйнувати магію.

Він тихо сміється. І від цього сміху під ребрами знову оживають дивні, крихкі метелики — то дражнять, то ранять.

— Ти можеш сказати правду, — кажу я. — Тоді я перестану вигадувати свої божевільні версії.

— А якщо правда виявиться ще більш божевільною?

Я зітхаю.

— Тоді просто поясни, що таке «край світу».

Його кроки не сповільнюються.

— Я краще покажу.