Глава 7

— Звідки ти? — питаю. — Дивне відчуття… ніби ми знайомі сто років. Але це ж неможливо, якщо ми ніколи не перетиналися.

— Ми не мали зустрітися, — каже він похмуро.

— Чому? — виривається в мене, раніше, ніж встигаю себе зупинити.

Він знову мовчить. Просто дивиться. І від цього погляду мені не по собі — не очі, а гострі металеві леза ковзають по шкірі. Напруга між нами така щільна, що здається, повітря ось-ось за іскрить.

— Зачекай тут, — нарешті каже він. — Я швидко.

Я киваю. Смішно. Наче я взагалі здатна кудись піти, коли світ перед очима розпливається плямами, ніби фарба на мокрому склі.

Він справді повертається майже одразу.

Сідає  переді мною, і я відразу відчуваю різкий запах антисептика. Не маю жодного уявлення, де він узяв аптечку, але рухається впевнено — точно знає, що робить. Торкається щиколотки обережно, майже ніжно, але в кожному русі — холодна, пригнічуюча впевненість. Так поводяться ті, хто знає, як лікувати рани. І як їх залишати.

— Ти з якого міста? — знову пробую. — Із столиці?

У відповідь — тиша. Очікувана. Майже звична.

— Ну ясно, — зітхаю. — Ще одне питання в нікуди.

— В нікуди? — він піднімає погляд. — Це як?

— Дуже просто, — клацаю пальцями. — Я питаю, а відповідь не повертається. Ніби звук є, а сенсу — нуль.

Він коротко сміється. Його пальці затримуються на пластирі, яким заклеєний поріз, потім долоня мимоволі ковзає вище по нозі — і різко відсмикується. Рух неконтрольований. Ніби він сам здивований.

— Об твої коліна легко поранитись, — каже він.

— Так само, як і об твої очі.

— Ти мене не бачиш, — кидає різко.

Я нахиляюсь уперед, примружуючись. Він має рацію — зір і досі не повернувся повністю.

— А звідки ти знаєш? — питаю тихо.

Він підхоплює мене на руки так легко, ніби я важу менше за шкільний рюкзак, і просто несе геть із актової зали. Йому байдуже на мій шок, на протести.

— Гей! Так нечесно! — кричу, але мій голос тоне десь позаду, разом із музикою та галасом.

Ми виходимо в темряву.

Школа залишається за спиною — знайома, але зараз зовсім інша. Ліхтарі вимкнені. Світла майже немає. Феєрверки будуть потім, після півночі. А зараз — лише ніч. Густа. Липка. Справжня.

Навіть якби я бачила ідеально, усе одно нічого б не розгледіла.

— Куди ти мене несеш?! — смикаюся, б’ю його кулаками в груди. — Ти взагалі нормальний? Що ти збираєшся зі мною робити?

Він різко зупиняється.

Опускає мене на землю, але не відпускає. Його рука залишається на моїй талії — міцно, без варіантів. Він нахиляється ближче, і я відчуваю його подих на щоці — гарячий, нервовий, небезпечний.

— Нічого, — каже тихо.
Пауза.
— Нічого з того, чого я насправді хочу.

У мене пересихає в горлі.

— Тоді поясни, — вимагаю, хоча голос зрадницьки тремтить.

Він дивиться на мене зверху вниз. Довго. Наче зважує.

— Ти ще маленька.

— Що?.. — шиплю. — Ти зараз серйозно?

— Зовсім мала, — додає хрипко.

— А ти, значить, такий дорослий? — бурмочу зло. — На скільки? На два роки? На три?
Роблю крок ближче. — То мені що, вирости треба, щоб ти перестав гратися в ці дурні ігри?

Він різко видихає.

— Ні.

— То що саме «ні»? — дратуюся. — Конкретніше можна?

— Забудь.

Це слово злить найбільше.

Його холодність — награна. Я відчуваю це шкірою. Це не він справжній. Не той, що тримав мене у воді. Не той, що шепотів «дихай».
Це маска. Жорстка. Зручна.

А може… я просто хочу в це вірити.

Я ж нічого про нього не знаю. Він з’явився нізвідки — і так само легко може зникнути. Назавжди.

— Ти казкар. —  кажу різко

Він ледь помітно здригається.

— І, знаєш, казки в тебе так собі, — продовжую. — Ти весь час граєш роль. Нагнітаєш. Робиш із себе щось таємниче й небезпечне.
Роблю ще крок. — Ти ніби ховаєшся. За маскою. Навіть зараз — притягнув мене в темряву.

Пауза.

— Бо боїшся, що дія крапель мине і я побачу твоє обличчя?

Він мовчить.

— Я не розумію, в чому проблема, — не зупиняюся. — Ти хто? Актор? Блогер? Музикант? Іншим хлопцям байдуже — упізнають і хай. А ти…

— То виходить, — тихо додаю, — іншим можна.
А мені — заборонено?

Він не відводить погляду.

— Ти права, — каже спокійно. — На інших мені начхати.

— І це все?

— Тобі не сподобається те, що ти побачиш.

Я піднімаю руку.

Торкаюся його обличчя обережно, майже несміливо. Кінчики пальців ковзають по теплій шкірі, ніби я намацую щось заборонене. Малюю контури, яких не бачу, але відчуваю.

Високе чоло.
Напружені брови.
Рівний ніс.
Чітко окреслені скули.

Мої пальці зупиняються на його губах.

Він напружується. Ніби дикий звір, загнаний у кут. Його подих стає глибшим, гарячішим.

А губи…
Вони красиві. Інакше я б не відчувала цього дивного тягаря всередині. Не хотілося б торкатися знову. І знову.

Раптом він подається вперед, і від несподіванки мої руки ковзають нижче, чіпляються за тверду лінію підборіддя.

— Ти гарний, — шепочу. — У тебе немає шрамів. Немає нічого, що варто ховати. Я ж відчуваю.

Це стало зрозуміло ще на балу.
Якби поруч зі мною був звичайний хлопець — Женя б не зірвалася.
Та й дівчата дивилися не на мене. Вони дивилися на нього.

— Що такого поганого я можу в тобі побачити? — питаю тихо. — Хоч на це відповіси?

Він різко перехоплює мої зап’ястя. Міцно. Але не відштовхує.

— Якби я була старшою… — ковтаю. — Ти б поводився зі мною інакше? Говорив би нормально?

— Ти не повинна дорослішати, — різко перебиває він.

Мене накриває хвилею гарячого страху.

— Це звучить моторошно, — нервово усміхаюся.

— Залишайся такою, як зараз.

— Якою?..

— Чистою.

Він дихає важко й уривчасто.

Поруч зі мною — не людина.Хижак.Чудовисько.Вампір. Або звір, який у будь-яку мить може втратити людське обличчя.

— Я зовсім тебе не розумію, — зізнаюся чесно.