Глава 6

Я різко виринаю зі спогаду.

Музика все ще ллється, його рука — на моїй спині, моя долоня — в його.

Але в голові ще звучить інше.

Я ковтаю повітря і, не думаючи, запитую:

— Ми раніше не зустрічалися?

Його рука на моїй талії ледь помітно напружується.

Це триває секунду. Не більше.

— Ні, — відповідає він рівно.

Занадто швидко.

— Точно? — наполягаю я тихо.

— Точно.

І саме в цей момент музика обривається.

Зал наповнюється гулом голосів, а зі сцени лунає дзвінкий, надто життєрадісний голос:

— Увага! Настав час голосування за короля та королеву балу!

Хтось аплодує. Хтось вигукує імена. Хтось уже сміється, впевнений у результаті.

До нас підходить дівчина з коробкою та двома аркушами паперу.

— Пишіть імена й кидайте в урну біля входу, — швидко каже вона й рушає далі.

У моїй долоні опиняється ручка.

— Кого писати? — питає він.

— Напиши Надю, — відповідаю я. — Їй буде приємно.

— Добре, — киває він, не ставлячи запитань.

Ми рухаємося до входу. Він знову підхоплює мене на руки — легко, ніби це найзвичніша річ у світі.

— Ти серйозно? — шепочу. — Постав мене.

— Ти ж майже нічого не бачиш.

— Але я можу йти.

— Я можу — швидше.

Я фиркаю.

— Тобі просто подобається носити мене.

— Так, — без жодних вагань відповідає він. — Без тебе тут нудно.

— Нудно?

— І забагато зайвих людей.

— Це школа, — усміхаюся я. — Тут завжди повно людей.

— Не всі з них безпечні.

Я напружуюся.

— Ти зараз серйозно?

Він не відповідає.

Ми кидаємо листки в урну. Він не ставить мене на підлогу одразу. І тільки тепер я розумію: він просто не хотів залишати мене саму.

— Чому на тебе так дивляться? — питаю я. — Вони тебе бояться.

— Нехай, — коротко каже він.

— Ти ж їм нічого не зробив.

— І не збираюся.

Ми знову танцюємо.

Кружляємо залом під чергову повільну мелодію, і я раптом перестаю думати про все. Про людей. Про погляди. Про те, що буде потім.

Я просто живу цією миттю.

Віддаюся музиці, його рухам, відчуттю тепла поруч. Навіть не помічаю, що так і не підійшла до подруг. Усвідомлення приходить запізно — разом із легким уколом сумління. Але я не хочу вириватися з цього стану. Не хочу, щоб танець закінчувався.

Нехай мелодія триває вічно.

Хто він такий? Звідки з’явився?

Його руки на моїй талії — впевнені, сильні. Його тіло поруч — гаряче, надійне. Мов скеля. Мов стіна, за якою не страшно нічого.

— Хвилинку уваги! — лунає голос класної керівниці з мікрофоном. — Настав час дізнатися, кого ж ви обрали королем і королевою весняного балу.

Музика стихає, і я відчуваю прикрість. Час летить занадто швидко. Північ уже близько. А зір, всупереч моїм бажанням, поступово прояснюється. Контури стають чіткішими.

Я хочу встигнути побачити його обличчя.

До того, як цей дивний, чарівний вечір завершиться.

— Зізнаюся, — вчителька відкашлюється, ніби навмисне тягне паузу, — за всі роки я вперше стикаюся з такою ситуацією. Зазвичай перемагають учні школи. А цього разу… один із переможців — запрошений гість.

У залі здіймається гул.

— Але голоси розподілилися саме так, — продовжує вона. — І змінювати нічого не будемо.

— Так і не міняйте! — вигукує хтось.

— Навіщо тоді голосували?! — підтримують з різних боків.

Учителька усміхається.

— Думаю, ви й самі вже здогадалися про результат. Рішення майже одностайне. У нас ще не було короля з таким… незвичним ім’ям.

Ми, — хочеться прошепотіти. — Ми.

— Королем і королевою балу стають… — вона робить паузу. — Ляля Хабарова та її супутник!

Оплески накривають зал хвилею.

Я стою приголомшена.

Ляля Хабарова.

Це ж я. Моє ім’я. Воно щойно прозвучало зі сцени.

А мій хлопець…

Я повільно переводжу погляд на нього. Він не мій. Я вперше побачила його сьогодні. Чи ні? Якщо рахувати… можливо, ми знайомі вже рік. Дивний, але надто відчутний строк.

— Ні! — раптом зривається крик. — Це неправда!

Женя.

— Вона не мала виграти! Це фарс! Підтасовка!

— Женю, заспокойся, — намагається втрутитися Ваня.

— Замовкни! — верещить вона, остаточно втрачаючи контроль. — А він?! Як він узагалі міг перемогти?! Він не з нашої школи! Ви ж самі це сказали!

— Переміг той, за кого віддали більше голосів, — спокійно відповідає класна керівниця. — Прошу короля та королеву на сцену.

— Ні! — Женя зривається на крик. — Так не має бути!

Я не встигаю нічого усвідомити.

Він діє миттєво.

Різко притягує мене до себе й закриває своїм тілом.

Лунає дзвін скла.

Я здригаюся й мимоволі притискаюся до його спини.

Навколо здіймається галас.

— Вона з глузду з’їхала?!
— Та тримайте її!
— Жесть…

Женю виводять із зали — разом з охороною й Ванею. Вона кричить, виривається, але сцену швидко припиняють.

— Що… що вона зробила? — тихо питаю я.

— Кинула в тебе вазу, — відповідає він.

Мене підхоплюють на руки й відносять подалі від натовпу. Він опускає мене на лавку й швидко оглядає.

Опускається навколішки.

Я відчуваю напругу, що буквально випромінюється від нього.

— Твоя нога, — каже він.

Його пальці обережно обводять мою щиколотку.

— Я нічого не відчуваю…

— Осколок. Невеликий поріз. Може лишитися шрам.

У його голосі — злість. На себе.

— Ти знову врятував мене, — шепочу.

Він мовчить.

Його дотик легкий — але від нього по тілу біжать мурахи.

— Ти заслуговуєш на більше, — раптом каже він.

— Більше? — намагаюся всміхнутися. — Куди вже більше?

Він нахиляється ближче.

— Ти крутіша за будь-які титули.

Я усміхаюся.

Наївно. Щиро. Ще не здогадуючись, що для нього це — лише гра.