Глава 5

Я довго не могла відкашлятися.

Груди пекли, ніби я ковтнула не воду, а вогонь. Очі сльозилися, переді мною все ще стояв туман, і я судомно намагалася зрозуміти — що сталося і хто мене тримав.

— Тіно… — ледве видихнула я. — Де він?

— Хто? — вона нахилилася до мене, досі перелякана, але вже повертаючись до звичного тону.

— Той хлопець. Який… — я знову закашлялася. — Який мене витягнув.

Подруга зітхнула.

— Пішов.

— Куди?

— Не знаю. Мабуть, на тренування. Рухався так, ніби хижак. Серйозно, Лялю, він виглядав… — вона примружилася, підбираючи слово. — Небезпечно.

Я мовчала.

— Спочатку просто витягнув тебе, — продовжила вона. — А потім почав робити штучне дихання.

Я різко підняла голову.

— Що?

— Ну а як інакше? Ти ж не дихала. Він нахилився до тебе, і я вже подумала… — вона хитро посміхнулася. — От пощастило ж тобі.

— Це був не поцілунок, — сухо сказала я.

— Та знаю, — вона пирхнула. — Але виглядало дуже романтично. Ще б трохи — і ти прокинулася б від поцілунку красеня.

— Тіно, — я подивилася на неї серйозно. — Це було не романтично.

— Добре-добре, — вона підняла руки. — Але визнай: хлопець — вау.

Я мовчала.

— Хоча, — додала вона вже іншим тоном, — не думаю, що він узагалі звернув би на нас увагу. Він явно старший. Студент, як мінімум. А ми… ну, сама розумієш.

— Що саме? — тихо спитала я.

— Лялю, ну не ображайся. Такий тип дивиться на інших дівчат. Упевнених. Яскравих. Не на…

Вона не договорила.

І не треба було.

Я опустила погляд.

У голові крутилася лише одна деталь — його руки. Як він тримав мене так, ніби я могла розсипатися. І голос.

Дихай.

— Він був у сірій футболці, — раптом сказала  Христинка. — І рухався так, ніби постійно на взводі. Але коли тримав тебе… — вона на секунду замовкла. — Наче боявся зробити боляче.

Я ковтнула.

— Він дивився на мене? — запитала тихо.

— Звісно. Дуже уважно. Ти б бачила його обличчя, коли ти не дихала. Я думала, він зараз сам когось приб’є.

Серце стиснулося.

— А потім він просто встав і пішов, — закінчила вона. — Так романтично. Як у фільмах.

Я ще раз озирнулася навколо.

Його ніде не було.
Тієї ночі я не спала.

Закривала очі — і знову відчувала холод води. Паніку. Темряву.

А потім — тепло.

Сильні руки навколо талії. Гаряче дихання над моїм обличчям. Чужі губи, які торкнулися моїх — не як поцілунок, а як порятунок.

І голос.

Дихай.

Я лежала, дивлячись у стелю, і раптом згадала інше.

Кілька тижнів до цього мені здавалося, що хтось дивиться на мене в коридорах школи. У дворі. Біля зупинки. Я списувала це на фантазію. На власну нервозність.

А тепер…

Міг це бути він?

Чи я просто вигадую?

Наступного тижня я ще двічі ходила до басейну. Стояла біля води довше, ніж потрібно. Вдивлялася в обличчя незнайомців.

Але його не було.

Він з’явився і зник.