Глава 4

За рік до осіннього балу

Ідея з басейном з’явилася не одразу.

Спочатку був звичайний шкільний день — зошити, дзвінки, шум у коридорах і відчуття, що хочеш швидше підти додому. Я сиділа за партою й старанно виводила формули, коли Христинка різко сіла поруч, відкинувши рюкзак на підлогу.

— Лялю, ти знову вся в книжках, — фиркнула вона. — Ти колись живеш?

— Я й так живу, — не піднімаючи голови, відповіла я.

— Ні, ти існуєш, — поправила вона. — А я пропоную жити.

Я скосила на неї погляд.

— Що ти знову придумала? Тіна усміхнулася так, як уміла тільки вона — широко, впевнено, ніби світ уже погодився з усіма її ідеями.

— Басейн.

— Ні, — сказала я одразу.

— Я ще нічого не пояснила!

— Все одно — ні.

Вона закотила очі.

— Ти навіть не знаєш головного. Мій дядько тепер там працює тренером. Новий спортивний комплекс, усе блищить, вода тепла, і… — вона нахилилася ближче й знизила голос, — він дістав нам два безкоштовні абонементи.

Я завмерла.

— Безкоштовні?

— Абсолютно. Халява, Лялю. Гріх не скористатися.

— Я не вмію плавати, — тихо сказала я.

— І що? — вона знизала плечима. — Навчишся. Я ж умію.

— Ти не розумієш.

— Я чудово розумію, — нетерпляче перебила вона. — Ти просто боїшся. Але страх — це дурниця. Його треба переборювати.

— Мій тато вже пробував мене навчити, — я відклала ручку. — Нічого доброго з цього не вийшло.

— То була річка, — зневажливо відмахнулася вона. — А це басейн. Тут усе під контролем. Камери, тренери, рятувальники. Мій дядько там постійно.

Я вагалася.

— Тіна, я не впевнена…

— Лялю, — вона подивилася на мене серйозно. — Ти ж не хочеш усе життя тікати від своїх страхів?

Ці слова зачепили.

Ми пішли після уроків.

Новий комплекс зустрів нас запахом хлору й гулом голосів. Скло, метал, світло — все здавалося надто відкритим, надто реальним. Я переодягалася повільно, намагаючись не дивитися на себе в дзеркало.

— Ну що, готова? — Христина була у воді за хвилину. — Дивись, тут реально мілко.

Я стояла біля краю басейну, стискаючи халат.

— Я просто подивлюся, — сказала я.

— Ти жартуєш? — вона пирхнула. — Я не для цього тебе тягла.

— Тіна, давай іншим разом…

— Та перестань, — її голос став різкішим. — Тут максимум метр. Навіть якщо що — я поруч.

Я зробила крок назад.

— Ні.

І в цю ж мить відчула поштовх.

Світ перекинувся.

Вода зімкнулася навколо мене, холодна й глуха. Я намагалася вдихнути — марно. Руки хаотично рухалися, тіло тягнуло вниз.

Де дно? Я не відчувала нічого.

Повітря закінчувалося. У грудях пекло. Перед очима все темніло.

І раптом — руки.

Сильні. Гарячі.

Мене різко потягнули вгору. Я виринула, захлинаючись, кашляючи, тремтячи всім тілом. Мене притиснули до себе — так міцно, що я перестала борсатися.

Я не бачила обличчя. Очі пекли, сльози застилали зір. Лише темний силует і серцебиття, яке я відчувала щокою.

— Дивись на мене, — сказав він спокійно. — Дихай.

Я не могла.

— Разом зі мною, — тихіше. — Вдих.

Його руки тримали так, ніби світ тримався на цьому дотику.

Навколо хтось кричав, біг, але для мене існував лише цей голос.

— Дихай.