Поки ти мене не знаєш

Глава 3

Я ще не встигаю звикнути до того, що він поруч, як у цей простір різко вривається чужий голос.

— Ой… — тягне хтось із награною усмішкою. — Ляля, ти не казала, що в тебе є брат.
Та ще й такий гарненький.

Я напружуюся миттєво.

Женя Заріцька.
Зірка нашої школи. Переможниця конкурсів, королева балів, дівчина, якій завжди все сходить з рук. І моя однокласниця — та сама, що всі одинадцять років навчання примудрялася псувати мені життя.

Сміх її подруг різко повертає мене в ранок.

— Ну що, Лялю, — протягнула тоді Женя, зупинившись біля мого столу й спершися на нього долонями. — Ти ж не збираєшся на бал?

У класі стало тихіше. Занадто.

— Чому це? — тихо відповіла я, не піднімаючи голови.

— Бо з ким? — сказала Інга, обмінявшись поглядом із подругами. — Хто тебе запросить?

— Відчепіться, — бурмотіла я, засовуючи зошити в сумку. Руки тремтіли, але я намагалася цього не показати.

— Ой, дивіться, вона ще й ображається, — усміхнулася Женя. — Миша з характером.

— Я не миша, — різко сказала я й нарешті підняла на неї очі.

На мить у класі зависла тиша.
А потім вони розсміялися.

— Чули? — Інга театрально приклала руку до грудей. — Вона не миша.

— Тоді хто? — нахилилася до мене Женя. — Королева балу?

— Відійди від мене, — сказала я твердіше. — І не чіпай мої речі.

— Які ми серйозні, — протягнула вона й раптом смикнула сумку на себе. — Дай подивлюся, що ти там ховаєш.

— Віддай! — я різко потягнула назад.

Але було пізно.

Сумка вислизнула з рук і впала на підлогу.
Зошити, ручки, розлетілися в різні боки.

— Ой… — удавано здивувалася Женя. — Яка ти незграбна.

Вона присіла, нібито допомогти, але її пальці перебирали мої речі швидше, ніж я встигала реагувати.

— Ми ж допомагаємо, — солодко сказала Інга, теж нахиляючись.

— Не чіпайте, — сказала я й різко потягнула до себе зошити.

— Та заспокойся, — хтось штовхнув мене плечем. — Що ти така нервова?

Я похитнулася, вдарившись об край парти.

— Краплі для очей? — протягнула Женя, крутячи флакон між пальцями. — Ти що, знову свої червоні очі намагаєшся приховати?

— Це не твоя справа, — прошепотіла я, намагаючись забрати флакон.

— Та ми ж хвилюємося, — усміхнулася вона і кинула мені його назад.

Флакон дзенькнув об підлогу.

Я підняла його, не дивлячись.

— Все одно ти не підеш на бал, — кинула Женя, випрямляючись. — Ніхто не запросить таку… сіру.

— Мишу, — додала Інга.

— Заучку, — хтось підхопив.

Я стиснула зуби.

— Ви не маєте права, — сказала я. — Залиште мене в спокої.

— Маємо, — спокійно відповіла Женя.

Вона знову штовхнула мене — вже навмисне.
Я ледь втрималася на ногах.

Вони сміялися, коли я збирала свої речі з підлоги.
Сміялися голосно, не ховаючись.

А я тоді думала лише про одне:
пережити цей день.

Я повертаюся в теперішнє.

Він не відповідає.
Навіть не повертається одразу.

Але повітря змінюється.

Ніби хтось раптово зробив його густішим. Важчим. Таким, що вдихнути на повні груди вже не виходить.

Він повільно повертає голову.

Його погляд — прямий. Холодний. Нерухомий.

Про такий кажуть: можна порізатися.

Усмішка на обличчі Жені тримається ще секунду — зайву, недоречну.

— Я ж просто пожартувала, — швидко каже вона, але голос уже не такий упевнений.

Він дивиться.

Я відчуваю цей погляд навіть не бачучи його — ніби він проходить крізь мене і далі.

Женя мимоволі відступає на пів кроку.

— Я не брат, — каже він рівно.

Без підвищення голосу. Без інтонацій.

Але після цих слів у залі стає тихіше.

— Та ну, — нервово сміється Женя. — Чого ти такий серйозний? Я ж…

Він дивиться ще раз.

І цього разу вона замовкає сама.

— Ляля, — намагається вона змінити тон, звертаючись до мене. — Ти ж розумієш, що це…

Він переводить погляд на неї знову.

І все. Вона замовкає на півслові.

Його рука лягає мені на талію.

— Ти в порядку? — питає він тихо.

Ніби щойно нічого не сталося.

— Так, — відповідаю я майже пошепки.

— Добре.

Він більше не дивиться на Женю.

— Ходімо, — каже він мені. — Потанцюємо.

Музика змінюється. Повільна. Тягуча.
Люди навколо знову починають рухатися, ніби щойно згадали, як це робиться.

Він веде мене на танцпол.

Я відчуваю його ще до дотику. Тепло. Напругу. Присутність.

Коли його рука знову лягає мені на талію, у мене перехоплює подих.

Я завмираю.

Перестаю рухатися.
Перестаю дихати.

Світ перед очима не стає чіткішим. Навпаки — ще більше розпливається.
Люди — лише плями світла й тіні. Обличчя зливаються. Я моргаю, намагаюся сфокусуватися, але марно.

Зір так і не відновлюється.

І від цього всередині раптом стає холодно.

Він відчуває це одразу.
Його рука на моїй спині трохи сильніше притискає мене до себе — не різко, а так, щоб я не втратила рівновагу.

— Ти не дихаєш, — тихо каже він.

Я хочу відповісти, але в грудях порожньо.

І тоді він нахиляється ближче. Його голос торкається мого вуха майже нечутно.

— Дихай.

Це слово відгукується у всьому тілі.

Світ на мить хитається.

Холод.
Вода.
Темрява.

Сильні руки, що тримають міцно, так, ніби якщо відпустити — я зникну.

— Дихай…