Глава 2

Я відчуваю себе так, ніби потрапляю в казку.

Дурниця. Нереально. Майже смішно — але саме це перше спадає на думку, коли він заносить мене до шкільної зали на руках. Ніби так і має бути.

Хіба таке буває?

Звідкись зверху ллється музика, навколо чути голоси, сміх, шепіт. Я розрізняю лише розмиті силуети — темні, світлі, рухливі. Їх надто багато. Значно більше, ніж мені хотілося б.

Я сильніше притискаюся до нього — і в ту ж мить ловлю себе на думці:
мені не страшно.

Швидше навпаки.

Ніби якщо я зараз заплющу очі — нічого не зникне.

І все ж думка не відпускає:
а раптом це сон?
Моя фантазія?
І щойно зір відновиться, ця ідеальна картинка розсиплеться, розчиниться, зникне назавжди?

Я ж звичайна дівчина.
Зі мною не трапляються дива.

Музика раптом стихає. Чи це люди замовкають? Я не впевнена. Серце починає битися швидше.

— У мене спідниця не задерлася? — схвильовано питаю я й одразу починаю поправляти сукню долонями. — Будь ласка, постав мене на ноги. Щось не так.

— Усе нормально, — спокійно каже він, але все ж зупиняється й опускає мене на підлогу.

Я трохи хитаюся, і він одразу притримує мене за талію. Легко. Упевнено.

— Дякую… — видихаю я.

— Сукня… — я знову торкаюся тканини. — Вона не брудна?

У голові за секунду проноситься цілий вихор думок. Я ж виходила з дому в одній, а зараз усе відчувається інакше. Чи це просто нерви?

— Ти себе не бачиш, — раптом каже він.

— Ну так, — ніяково усміхаюся. — Краплі ще не перестали діяти. Думаю, за кілька годин…

— Я не про краплі, — обриває він.

Я завмираю.

— А про що тоді?

— Про те, чого ти не помічаєш, — він зволікає. Зовсім трохи. — Не розумієш, яка ти.

— Яка?

Я машинально поправляю волосся, знову тру очі й роблю собі лише гірше. Шкіра палає. Готова посперечатися, зараз я вся червона.

— Таких, як ти, я не зустрічав, — каже він тихо.

І от тепер мені справді не по собі.

Не зустрічав.

Отже, зустрічав інших. Значить, є якісь «такі» — і я до них не належу. Або, навпаки, належу надто сильно.

— У якому сенсі? — обережно питаю. — Таких… яких?

Він не відповідає одразу. Я відчуваю його погляд, хоча майже не бачу обличчя.

— Справжніх, — нарешті каже він.

Серце на мить пропускає удар.

— Це зараз було заспокоєння? — намагаюся пожартувати я. — Чи ти просто не знав, що сказати дівчині, яка плакала?

— Я не заспокоюю, — спокійно відповідає він. — Я кажу те, що бачу.

Я опускаю погляд. У грудях дивно лоскоче — не боляче, не приємно, а якось… тривожно.

— Ти даремно так про себе думаєш, — додає він.

— А ти даремно думаєш, що щось про мене знаєш, — тихо кажу я.

Він ледь усміхається.

— Можливо, — погоджується. — Але я знаю достатньо, щоб бути тут.