Глава 1

— Чому ти плачеш?

Я здригаюся від чужого чоловічого голосу. Швидко витираю сльози долонями й підіймаю голову. Я була впевнена, що тут нікого немає.

Двір здавався порожнім. Пізній вечір — люди вже давно розійшлися по домівках, у вікнах горіло світло, між будинками стояла тиша. Ще не зовсім стемніло, і зазвичай я легко розгледіла б обличчя співрозмовника.

Якби не це.

Горло стискається, груди пече, ніби всередині розлили окріп. Сльози знову підступають, хочеться розридатися навзрид, не стримуючись. Але я не дозволю собі цього при сторонньому.

Тільки не так.
Тільки не зараз.

Якийсь дурний бал. Подумаєш. Не піду — і що з того? Залишуся вдома. Світ не зупиниться. Зараз головне — навчання. Іспити.

— То чому? — повторює він.

Я напружуюся. Перед очима — лише розмитий силует. Високий. Масивний. Темний. Я моргаю, намагаючись розгледіти бодай щось, але марно.

Світ не слухається.

— Ідіть… — запинаюся. — Будь ласка.

Він не відходить. Навпаки — різко скорочує відстань.

Його руки стискають мої плечі. Я здригаюся.

— Ти щось приймала? — різко питає він. — Алкоголь? Таблетки?

— Що?! — я вириваюся. — Ні! Відпустіть!

Я смикаюся з усієї сили, і він відпускає. Я роблю крок назад, але сходи зрадницьки йдуть з-під ніг. Я опускаюся на бетонну сходинку, важко видихаючи.

— Я нічого не приймала, — кажу тихіше. — Я не божевільна.

Кілька секунд мовчання.

— Тоді що з тобою? — питає він уже спокійніше.

Я коротко сміюся. Гірко.

— Вони підмінили мої краплі для очей.

Тиша стає густішою.

— Я закапала… — продовжую, дивлячись у розмиту порожнечу. — І тепер майже нічого не бачу. Усе пливе.

Він сідає поруч.

— Хто?

— Неважливо. Вони завжди це робили. Просто сьогодні вирішили піти далі.

Я ковтаю.

— Я все одно не хотіла йти на бал, — додаю швидко. — Та й мені ні з ким.

— Встань, — каже він.

— Навіщо?

— Я поведу.

— Ви не зобов’язані.

— Я знаю.

Він раптом нахиляється й підхоплює мене на руки.

— Що ви робите?! — я вчіплююся в його куртку.

— Ти йдеш на бал.

— Я ж сказала…

— Підеш.

— Чому?

Він трохи нахиляє голову, і його голос звучить зовсім близько до мого вуха:

— Бо я так хочу.