Розділ 10

Розділ 10

Ми пройшли до капітанової каюти, і Журней зупинився перед важкими різьбленими дерев’яними дверима, рішуче гупнув у них кулаком, а потім прочинив.

— Капітане! Сніданок! — гукнув він досередини, але сам туди не заходив.

З каюти почувся роздратований голос капітана:

— Я вже чекаю!

Журней прочинив двері ширше і, не заходячи, буквально вштовхнув мене всередину.

— Іди, — промовив тихо, коли я проходила повз нього, — і нічого не бійся. Не такий страшний кракен, як його малюють! Щоб стати частиною команди, а не "втішалкою", щоб залишитися камбузницею, ти повинна бути сміливою і впертою, — долинули до моїх вух останні його слова, і двері зачинилися за моєю спиною з глухим стуком, відрізаючи мене від помічника капітана. Я залишилася сама наодинці з капітаном.

Капітан сидів за масивним столом, заваленим картами та якимись дивними приладами. Його погляд, який миттєво зупинився на мені, був злий і незадоволений, і я відчула, як моє серце ухкає в п’яти, бо боялася його неймовірно. Повітря в каюті було важким, наповненим дивним, солодкуватим димом і різким запахом дорогого алкоголю та парфумів. Поруч із капітаном на стільці сиділа незнайома жінка, очевидно, це й була Сандрена.

Вона була втіленням усього того вульгарного і розпусного, чого я боялась і що зневажала. Розкішне темне волосся було розпущене і хвилями спадало на плечі. Одяг... Ох, це не був одяг, який носять пристойні жінки! Це була тонка, майже прозора чи то шовкова сорочка, чи то нічна сукня, що ледве прикривала її пишне тіло. Глибочезне декольте не просто показувало, а воно прчмо виставляло напоказ її груди. Жінка ліниво відкинулася на стільці, тримаючи в руці келих із вином, і коли я ввійшла, її повні, яскраво-червоні губи скривилися в презирливій усмішці. Вона окинула мене повільним зневажливим поглядом з голови до ніг, зауважила мою мокру брудну спідницю, гмикнула.

— Ну? — прогарчав капітан, нетерпляче барабанячи пальцями по столу. — Ти так і стоятимеш на порозі?

— Ва... ваш сніданок, капітане, — пролепетала я, пішла, ледве переставляючи ноги, до столу. Мої руки ходили ходором. Я поставила мідну тацю на краєчок столу, і дві полив’яні миски, відмиті піском, мали жалюгідний вигляд на тлі срібних келихів на столі.

Запанувала мовчанка. Капітан довго дивився на тацю, і його обличчя повільно темніло.

— Що. Це. Таке? — процідив він крізь зуби, і від цього тихого, страшного голосу в мене все всередині похололо. Я завмерла. Що він має на увазі? Їжу? Посуд?

— Це юшка, капітане, — ледве вимовила я.

— Юшка?! — він раптом ударив долонею по столу так, що миски підстрибнули, і трохи юшки вихлюпнулося на тацю. — Ти принесла мені це? У цьому? Де мій особистий посуд?!

Його посуд? От, я так і знала, що він не їсть із таких тарілок! Але ж часу шукати ці тарілки в мене не було! Я ледве цю чортову юшку зварила! Намагаючись стриматися й не заплакати, я пропищала:

— Я не знаю. Знайшла тільки це... Я помила, чим могла, і…

— Попередній кок знав, що в мене окремий сервіз! Зі срібла! Він зберігається у камбузі, у спеціальній скрині під столом! Ти що, сліпа?! Чи ти вирішила нагодувати мене з собачих мисок, якими користується вся команда?

Страх раптом відступив, витіснений спалахом відчайдушної злості і втоми. Я годину провела в тому пеклі на камбузі, відтирала той тисячолітній бруд, ледве підняла той казан, а він репетує на мене!

— Година минула! — раптом випалила я, голосніше, ніж очікувала, і капітан аж брови підняв. Та я просто кричала йому в обличчя, бо мене вже все дістало. — Ви наказали приготувати їжу за годину. Я прибрала й помила той бруд, який ніхто не прибирав роками, я розпалила піч і зварила їжу для двадцяти п’яти людей! Я не знала про жодну скриню зі сріблом! Але я виконала те, що ви наказали! Що ж, тепер знатиму, що ви їсте зі срібних тарілок, тоді як ваша команда снідає з брудних і собачих!

У каюті запала мертва тиша. Сандрена дивилася на мене аж рота роззявила, напевно, ніхто ніколи не підвищував на капітана голос, але я просто не могла більше стримувати в собі той розпач і страх, які накопичилися й шукали виходу. Капітан тепер розглядав мене, ніби вперше побачив. Його погляд був важким, оцінюючим, і я не могла зрозуміти, чи він зараз уб’є мене, чи…

Але тут втрутилася Сандрена.

— Та як ти смієш, шльондро! — зашипіла вона, свердлячи мене щедро нафарбованими очима. — Ти ще й голос на капітана підіймаєш? Ти, брудна пацючко з трюму, ні на що не годна! — вона театрально нахилилася до миски, втягнула носом повітря і скривилася, ніби відчула сморід, хоча юшка пахла непогано. — Фу! Це ж помиї! Від цього тхне цвіллю і димом! — жінка демонстративно сплюнула на підлогу поруч із моїми ногами. — Ти збираєшся це їсти, коханий? Цю гидоту? Вона хоче нас отруїти! Викинь її за борт, хай її з’їдять акули! — звернулася вона до капітана.

— Замовкни, Сандрено! Не тобі вирішувати, що мені робити з членами моєї команди! Знай своє місце! — різко обірвав її капітан, навіть не дивлячись у бік жінки, він все ще розглядав мене, наче якусь диковинку. Потім хижо посміхнувся.

— То ти маєш зуби і вмієш кусатися? Ну, принаймні огризнутися наважилася, — чоловік відкинувся на спинку крісла. — Добре. Ти виявилася винахідлива й зухвала. Ти залишишся коком на моєму кораблі до першого порту, як ми й домовлялися. Але наступний порт ще дуже нескоро, — капітан задумливо заміряв мене поглядом, а я ледве помітно видихнула, проте, як виявилося, зарано. — А тепер, — його голос знову став злим, — забери це. Знайди мій посуд і принеси мені сніданок у нормальному посуді. Я беру тебе в команду камбузницею. Але пам’ятай! У нас військова дисципліна, виконання наказів не обговорюються! Ти зрозуміла?! — він грізно глипнув ненависними очима, і мене аж тіпонуло.