Розділ 8

Розділ 8

Журней пішов, і двері за ним зачинилися, відрізаючи мене від небезпечної палуби, повної неприємних і небезпечних піратів. Я залишилася сама.

На мить у камбузі запанувала майже повна тиша, якщо не рахувати гучних вигуків чоловіків, які все ще переносили мішки та ящики в трюм, далекого скрипу снастей десь нагорі та глухого плюскоту хвиль об борт. І одразу ж, ніби перед цим його стримувала присутність помічника капітана, на мене з новою силою накотився сморід. Тепер, коли ніхто не відволікав мене розмовами, він вдарив у ніс із подвоєною силою. Затхла суміш старого, прогірклого жиру, гострої цвілі, в’їдливого диму та чогось невиразно кислого, що йшло, здається, від діжок у лівому кутку.

Ох, чорт забирай, у мене була година! Тільки година, щоб приготувати їсти для двадцятьох п’ятьох голодних людей.

Я роззирнулася, і паніка почала холодними лещатами стискати мені горло. Невідомо, з чого слід було починати. Тут не було жодного чистого місця. Підлога була не просто брудною, а вона була покрита товстющим шаром масного бруду, в який вгрузли черепки, старі дрібні риб'ячі кістки, купа ще якогось сміття невідомого походження. Навіть крок ступити там було боязно! А стіл! Я повільно підійшла й доторкнулася до його поверхні та ледве стримала огиду. Він був, крім того, що брудний та захаращений, ще й страшенно липкий.

«Так, Іларо, зберися! — наказала я собі. — Крок за кроком! Спробую спочатку прибрати хоча б робочі місця!».

Я почала зі столу. Рухалася швидко, щоб встигнути прибрати стіл, трохи підлоги, яка вела від столу до печі, адже тут я буду весь час ходити. Все ж інше приберу пізніше.

Зі столу, заваленого невідомо чим, я просто все змахнула руками на підлогу ближче до стіни. Навіть покопала ногами ті брудні полив'яні миски, які посипалися на долівку мені під ноги. Фу! Яке гидотство! Хіба з такого можна їсти? Навіть пес Трусько у нас вдома їв із чистенької мисочки! А тут які б не були вони, ці пірати, але ж люди! Невже не можна було помити посуд?!

Тепер стіл був вільним від зайвого мотлоху. Я знайшла якусь більш-менш чисту ганчірку в купі брудного шмаття, що вдалося в кутку, спробувала просто протерти стіл, але вона миттєво стала чорною і почала лише розмазувати жир. Ясно, без води не обійтися! І ще щось треба, що віддере той жир і бруд зі стільниці. Довелося шукати щось інше. Я побачила відро із піском біля печі, мабуть, він призначався для гасіння вогню, і почала діяти, як колись бачила, робила мама зі старими пательнями. Носили жменями і сипала пісок на стіл, додавала трохи води, а потім відтирала ним засохлий бруд та жир. Це було важко. Пісок змішувався з жиром, перетворюючись на огидну чорну кашу, що забивалася мені під нігті. Мої долоні горіли від тертя.

Величезна гора брудного посуду з казанків, мисок, дерев’яних тарілок із засохлими залишками їжі, що валялася біля стіни, теж чекала своєї черги. Я знайшла якусь велику миску і почала мити їх теж...

Але час минав! Я не встигала! Невблаганно минали хвилини, я навіть фізично відчувала, як вони минають! Ох, я не могла витратити всю годину на оце прибирання, хоча камбуз потребував генерального прибирання тривалістю в тиждень. Тому я мусила й готувати їжу. Робила це майже паралельно.

Кинула тарілки й побігла до мішків, які показував Журней. Картопля, на щастя, була, і морква. Так, і цибуля теж. В одній із діжок під тонким шаром солі я знайшла навіть солонину, тверду, як дерево, і страшенно солону. "Юшка. Це буде юшка!", — вирішила я, бо нічого іншого придумати і приготувати просто не встигала.

І тут мій погляд упав на величезний казан...

Ого! Він стояв біля стіни, здоровенний, чорний від кіптяви та старого жиру. А важезний! Здавалося, він був вилитий із суцільного чавуну і важив більше, ніж я сама. Я спробувала підняти його. Навіть порожній, він був неймовірно важким. Усе марно! Треба ж його поставити на піч!

Я вчепилася в його ручки, напружилася, але казан ледь здригнувся, трошки просунувшись по підлозі. Я ледве не заплакала від безсилля. Ну, от як я зможу приготувати щось у такому монстрі серед казанів?

Довелося і тягнути його волоком, і пхати обома руками до печі. Я впиралася ногами у слизьку підлогу, ризикуючи щомиті послизнутися і впасти обличчям у бруд. Тягнула його ті кілька кроків до печі, шкрябаючи дном цієї гігантської посудини по підлозі і залишаючи глибоку брудну борозну. А ще мені треба було поставити його на решітку печі! Я штовхала його, навіть упираючись плечем і ковзаючи ногами по підлозі. Нарешті, ледве не впавши, я з неймовірним зусиллям зуміла припхати його до печі і просто страшенними і над людськими зусиллями підважити його і з гуркотом насунути на піч. Це зайняло кілька підходів, але я підставляла під нього невеликі каструлі, таким чином піднімаючи над піччю.

Коли казан вже стояв на печі, слід було його наповнити водою.

Я знайшла діжку з водою, на щастя, вона виглядала відносно чистою, призначеною для готування, і почала носити воду відрами. Одне відро, друге, третє... Я виливала воду у казан, і мої руки тремтіли від напруги. Нарешті, наповнивши його десь на третину, я зупинилася, але не дозволяла собі розслабитися.

Вогонь! Я згадала слова Журнея про вугілля. Знайшовши мішок, я тремтячими руками спеціальною лопаткою почала закидати вугілля у верхній отвір печі. Знайшла спеціальну запальничку, яка на щастя була схожа на таку, яку я вже бачила, і піднесла до вугілля, розуміючи, що воно не загориться від запальнички. Мама у грубку спочатку клала дрова, а потім уже зверху насипала вугілля, коли дрова добряче розгорялися. Але в мене вже не було вибору. Та і я пам'ятала, як Журней запевняв мене, що піч має деякі магічні властивості. Ох, дякувати долі, піч і справді виявилася дивною, бо вогонь зайнявся майже миттєво, неначе всередині ще жевріло невидиме полум’я. Піч загула, наповнюючи камбуз їдким димом, і я страшенно закашлялася, сидячи на брудній підлозі перед тією піччю. Але тяга нарешті спрацювала і потягнула дим у димар. І хоч навколо ще було сизо від диму, я не ризикувала відчинити двері, боялася, що сюди припреться хтось із піратів.